Хто володіє інформацією, той володіє світом!
№1 » №2 » №3 » №4 » №5 »
№6 » №7 » №8 » №9 » №10 »
№11 » №12 » №13 » №14 » №15 »
№16 » №17 » №18 »
Понеділкова нарада в мерії Трускавця пройшла спокійно. На початку міський
голова Руслан Козир зачитав подяку, яка прийшла на його ім’я від Асоціації міст
України за участь в телепрограмі "Змістовна Україна". Потім нагадав присутнім
керівникам підрозділів, що саме на них лежить відповідальність за підготовку
матеріалів. Завершено роботи по асфальтуванні на вулиці Сагайдачного, своїми
силами місто відремонтувало шматок вулиці Городище від повороту з вулиці
Помірецької до повороту на санаторії "Батьківщина" та "Молдова". Потрібно буде
обгороджувати газони, бо на них паркуються таксомотори. Потрібно теж прибрати
шутер між будинками 9, 11, 13 та 15 по вулиці Івасюка. У скульптури біля джерела
"Юзя", до якого через відсутність дренажу мер не міг доступитися, обламували
пальці – потрібно відновити естетичний вигляд символу одного з трускавецьких
джерел. А секретар ТМР Петро Шумин повідомив, що завтра, 2 серпня, проходитиме
позачергова сесія ТМР. Напевно, в мерії забули, що 2 серпня – храмове свято у
церкві Іллі на Стуса та в православної громади Московського Патріархату. Як нам
стало відомо, на сесії хочуть відмінити рішення по нормативній грошовій оцінці
землі, яке в авральному порядку опублікували в дрогобицькій газеті "Вільне
слово".
А сесія в Бориславі пройде цієї п’ятниці, 5 серпня.
Минулого тижня в Бориславі було представлено нового начальника відділу освіти.
Як і прогнозував "Трускавецький вісник", очолив його представник Дрогобицького
педуніверситету. Конкурс на заміщення вакантної після звільнення Сергія Смоляка
посади оголошували двічі, тим часом виконувала обов’язки п. Леся Василенко.
Кажуть, що влада Трускавця доклала максимум зусиль, щоб цей пост не обійняв
Орест Лобик, попередній начальник відділу освіти ТМР.
Отже, головним освітянином Борислава став Віталій Романович Лесик, філолог за
освітою, закінчив Академію державного управління при Президентові України,
працював певний час директором школи в Кримській АР, викладав у ДДПУ.
Нещодавно мешканці Модрич на громадських слуханнях одноголосно схвалили новий
Генплан села. За ним територія Модрич становить понад тисячу гектарів, тоді як
повинно б бути принаймні в чотири рази менше. Про захоплення Модричами земель
району неодноразово говорив на прес-конференціях голова Дрогобицької РДА Михайло
Сендак. Нова влада міста Борислава на чолі з мером Володимиром Фірманом теж не
збирається стояти осторонь процесу та спостерігати за тим, як Модричі будуть
узаконювати споконвічно бориславські землі. Трускавецька влада стикнулася з
даною проблемою, коли Модричі пробували оскаржувати дії влади міст-курорту по
продажі на аукціоні земельної ділянки в 17 гектарів. Їхні інтереси чомусь
представляла природоохоронна прокуратура, тоді в суді, щоправда, вже другої
інстанції, Трускавець зумів відстояти свої права на дану земельну ділянку. Але в
час, коли наш Генплан все ще не затверджений, нова влада міста Трускавця не
повинна пасивно спостерігати за тим, як Модричі окуповують наші, споконвічно
трускавецькі землі. Вже маємо приклад із Помірками, які завжди були
трускавецькими, а тепер Трускавець до них не має нічого, це землі району.
Даною публікацією хочемо спонукати владу Трускавця до більш активних дій у
справі захисту інтересів трускавецької громади – не на словах, а на ділі. Адже
земля – наше багатство і якщо Модричі узаконять, що частина трускавецьких земель
– їхня територія, то добиватися потім правди буде дуже важко.
Як повідомив на понеділковій нараді 1 серпня керівник КП "Трускавецьтепло"
Руслан Крамар, ПАТ "Львівобленерго" відключило від електропостачання
адміністративний корпус підприємства та котельню на вулиці Івасюка. Причина –
борги за спожиту електроенергію. Мер міста Руслан Козир так прокоментував цей
факт: "Ми ще десять років будемо відхаркувати, вся громада буде кашляти через
таку роботу КП "Наше місто".
В зв’язку з відключенням електроенергії, яке триває вже два тижні, комунальники
не можуть виконувати певні види робіт, тож під загрозою може опинитися початок
опалювального сезону. За словами Руслана Крамара, котельня на Івасюка забезпечує
теплом досить значну мешканців міста, а відключення адмінкорпусу не дає
можливості ефективного управління підприємством. Якщо "Львівобленерго" і подасть
струм, все одно навряд чи за місяць тепловики справляться з поставленими
завданнями. На 1 жовтня планується пробне подання тепла до трускавецьких осель.
Заступник міського голови Трускавця Петро Нестерівський висловив думку, що для
ПАТ "Львівобленерго" потрібно на сесії ТМР ініціювати сплату податків за
використання земель в охоронних зонах міста.
Минулого тижня вийшов перший номер нової дрогобицької газети “Дрогобицька
громада”, інформує часопис "Тустань". Наразі "ДГ" виходитиме один раз на місяць,
а згодом перейде на щотижневий випуск.
Засновником цього видання є Дрогобицьке міське об’єднання громадських
організацій “Дрогобицька громада”. За словами керівника об’єднання Богдана
Юзефіва, засновниками “Дрогобицької громади” є Дрогобицьке товариство захисту
дітей-інвалідів “Надія”, Дрогобицька регіональна Спілка ветеранів Афганістану,
Спілка інвалідів спорту Дрогобиччини, Молодіжний клуб Дрогобиччини,
Спортивно-оздоровчий клуб “Еней”, Дрогобицький центр “Реабілітація інвалідів”.
Крім цього, членами об’єднання є мешканці міста.
Богдан Юзефів каже: “Нашим завданням є об’єднання активних людей, які небайдужі
до долі рідного міста”. Насамперед мова йде про допомогу дрогобичанам у
стосунках з житлово-експлуатаційним об’єднанням, яке часто-густо вимагає сплати
за ненадані послуги. Також у першому випуску “Дрогобицької громади” вміщені
інтерв’ю з Іваном Андруневчиним, який очолює Дрогобицьку регіональну Спілку
ветеранів Афганістану, та з Орестом Шевчуком і Михайлом Городинським,
керівниками Спортивно-оздоровчого центру “Еней”, якому виповнюється двадцять
років з часу заснування. Член громадської організації “Дрогобицька громада” Юрій
Біда публікує роздуми про церкву Святого Юра в Дрогобичі. На його думку, вона
потребує захисту, оскільки ні влада, ні етнічні товариства не замислюються над
тим, яку унікальну пам’ятку культури маємо.
Нещодавно по Бориславі були розвішені оголошення за підписом адміністрації КП
"Бориславодоканал". Їхній текст подаємо без коментарів.
"Звернення до мешканців м. Борислава та смт. Східниці, які мають заборгованість
за спожиту воду. КП «Бориславводоканал» неодноразово зверталося через ЗМІ до
абонентів підприємства та вручало попередження з проханням щодо погашення
заборгованості за спожиту воду, але очікуваного результату це не дало. Загальний
борг споживачів перед підприємством за спожиту воду сьогодні складає 2 млн.
грн.. Тому КП "Бориславводоканал" з серпня цього року укладає угоду з
колекторською фірмою, яка буде займатися питанням погашення Вашої заборгованості
та відключенням від водопостачання. Виходячи із цього, КП "Бориславводоканал"
знімає із себе відповідальність за дії колекторської фірми, яка буде вдаватися
до радикальних заходів - аж до конфіскації майна".
Власна інформація
Напевно, одним із найбільш резонансних бургомістрів Дрогобича другої половини
ХІХ ст., був русин з походження Ксенофонт Охримович (роки життя – 1846 –
4.01.1916), якому вдалося перемогти на міських виборах і протягом більше ніж
десятиріччя утримувати головний міський уряд.
Постать К. Охримовича добре відома у франкознавстві, передовсім завдяки тому, що
він був гімназійним учителем Іван Франка. Проте в українській і польській
історіографіях досі відсутня навіть біографічна енциклопедична довідка про К.
Охримовича, внаслідок чого не було відомо про дату і місце його смерті. На
відміну від цієї вкрай негативної тенденції, існує гасло в австрійській
біоенциклопедії, яке уточнює ряд важливих хронологічних моментів життя К.
Охримовича(1). Важливу інформацію про роки роботи К. Охримовича в міській
гімназії подають Р. Горак і Я. Гнатів, які широко послуговуються Франковими
характеристиками на К. Охримовича(2).
Обмеження Франковими рефлексіями, не завжди об’єктивними, підвело врешті-решт
авторів, які так і не змогли розгледіти в К. Охримовичеві діяча
загальногалицького масштабу, особливо ж, з’ясувати його роль в
національно-політичному житті Дрогобича та Галичини. Дрогобицький бургомістр
уславився своїм депутатством до галицького крайового сейму, причому, він чотири
рази перемагав на виборах від округу Дрогобич-Підбуж (сеймові каденції
1877-1882, 1883-1889, 1889-1895 і 1895-1901 рр.(3)). Крім того, К. Охримович був
обраний до австрійського парламенту, послом якого (точніше, Державної ради) він
був у 1885 – 1900 рр. Незважаючи на згадану популярність, в літературі
переважають упереджено-негативні характеристики К. Охримовича, як москвофіла чи
народовця і навіть провідника антинародної політики(4).
Ксенофонт Охримович народився 1846 р. у Галичі в сім’ї греко-католицького
священика Юліана Охримовича (на час вчителювання в Дрогобицькій гімназії, батько
служив парохом неподалік – в селі Урич на Сколівщині(5)). Навчання К. Охримович
розпочав у Тернополі в місцевій гімназії, проте перенісся до Станіславова, де й
отримав середню освіту(6). Вищу освіту він здобував, за одними даними, на
філософському факультеті Львівського університету(7), за іншими, більш
вірогідними свідченнями, – на відділі загальної філології Віденського
університету (саме володіння німецькою мовою допомогло йому пізніше в кар’єрі
депутата(8)).
За даними Р. Горака і Я. Гнатіва, які вивчили особову справу К. Охримовича в
архіві Крайової Шкільної ради, після навчання у Кракові він прибув до Дрогобича,
де 2 травня 1871 року розпочав трудову діяльність на посаді заступника вчителя
місцевої гімназії (9). З невеликою перервою у 1873-1874 рр., коли К. Охримович
був переведений до Самбора, в Дрогобичі він викладав руську мову і географію (з
1871 по 1876 р.), зокрема, Івана Франка він вчив у восьмому, випускному класі.
Викладав також українську мову в другому, третьому, четвертому та сьомому
класах, а, окрім того, географію в першому та другому класі (до слова, з
української мови Іван Франко мав відмінну оцінку(10)). Вдалося уточнити, що в
шкільному 1876 р. К. Охримович був вчителем географії у першому класі, географії
та історії в другому класі, руської мови в 2-4-му і 7-8 класах(11). За деякими
свідченнями, дирекція гімназії не любила К. Охримовича, за його начебто недбале
ставлення до своїх безпосередніх обов’язків, захоплення позагімназійними
справами та ін.
Збереглися дві автобіографічних рефлексії Івана Франка про Ксенофонта
Охримовича. Перша, яка стосується спогаду про гімназію, уміщена в передмові до
повісті «Петрії й Довбущуки». І. Франкові пригадалося, що він в старших класах
гімназії написав для вчителя К. Охримовича як шкільне завдання «досить просторе
оповідання» з селянського життя(12). Відтак, можна вважати, що К. Охримович у
числі інших викладачів гімназії, спричинився до початків захоплення Франком
літературною творчістю.
Поступово, в Дрогобичі К. Охримович занурився в громадські справи і політичну
діяльність, яким він присвятив себе цілком (за спогадами О. Барвінського, ще в
Станіславові в 1863-1864 рр. він належав до гуртка «Громади»(13)). У 1876 р. він
переміг на виборах до Галицького сейму. Водночас, був членом міської і повітової
рад(14). Прикметно, що, як і більшість діячів тієї доби, К. Охримович був
активним учасником москвофільського руху, ввійшовши до проводу створеної 7 липня
1776 р. у Дрогобичі філії Товариства ім. М. Качковського(15). Нагадуємо, що того
ж таки року він припинив викладацьку роботу в гімназії.
Збереглося цікаве свідчення про балотування К. Охримовича до сейму в 1883 р.
Так, 3 травня 1883 р. він мав передвиборчу зустріч з виборцями Дрогобицького
повіту. Подія, яка проходила в міській гімнастичній залі, зібрала близько 100
осіб селян та вчителів Дрогобицького повіту усіх національностей: німців,
поляків, євреїв, русинів (останніх було найбільше). Депутат К. Охримович
частково звітувався за свою діяльність (зокрема, він доповів, що опікувався
місцевими церквами Св. Трійці і Св. Юрія, перша вже отримала підтримку у розмірі
200 з.р., друга мала отримати 400-500 з.р. у найближчому часі), приблизно таку ж
допомогу отримали церкви в Орові і Дережичах, а також дрогобицький костьол,
руська і польська бурси в Дрогобичі та ін. (16). Відтак, депутат отримав вотум
довіри виборців.
Збереглася листівка К. Охримовича до Івана Франка з Дрогобича з 1884 р. Наводимо
її текст повністю:
«Дрогобичь 23/7. 1884. Високоповажной Пане Добродію!
Прошу ласкаво дарувати моей см[і]лости [і] ув[і]домити П[ана] Франка що я не
знаю де писати, що Онь за пізно приславь свій відчить, помежи с[т]ароста вже все
[я] пославь до Львова – теперь нема [ніякої] ради яко тілько щоби Пань Франко
постарався о позволене вирость вь Нам[і]стничества.
Прошу програму вечерка оголосити і запросити до [нихь] найбільшого участія
вс[і]х Русинівь.
На вечорокь запросивьємь муз[и]ку полкову котра возьме такожь уд[і]л.
Поручаюся ласкавой пам[я]т[і] [і] остаю все добре жи[ланованим] слугою»(17).
Як свідчить зміст цитованої листівки, ідеться про організацію невідомого заходу
за участю Івана Франка, а також про роль у його підготовці Ксенофонта
Охримовича. Відтак, можна навіть говорити про їх співпрацю чи спільну участь в
якихось заходах чи акціях(18).
До австрійського парламенту К. Охримович був обраний по округу «Стрий – Жидачів
– Дрогобич». Прикметно, що його стаж парламентарія у Відні був тривалим: 1885 –
1900 рр. Про ті чи інші аспекти діяльності К. Охримовича, як посла Державної
ради, згадує О. Барвінський(19). Нагадаємо, що в 90-х рр. цілком безуспішно
балотувався до парламенту його учень Іван Франко: 1895 р. в окрузі загальної
курії «Перемишль – Мостиська – Добромиль»; 1897 р. – по загальній курії округу
«Мостиська – Перемишль – Рудки – Самбір», а також по селянській курії округу
«Перемишль – Добромиль – Мостиська»; 1898 р. – по округу «Тернопіль – Збараж –
Скалат»(20).
У 1887 р. Ксенофонт Охримович переміг на дрогобицьких міських виборах,
випередивши чинного бургомістра поляка Віктора Блажовського. Резонансність події
полягала, передовсім, у тому, що русин переміг поляка, що не могло не викликати
протесту, а розголос про це докотився до Львова і Відня. Відтак, інтриги
почалися ще задовго до виборів, як про це писала місцева преса у листопаді 1886
р. (партія В. Блажовського зініціювала судову справу проти Ксенофонта
Охримовича). 1 січня 1887 р. «Газета Наддністрянська» повідомила громадськість
про те, що прихильники «саської партії», надіслали до прем’єр-міністра графа
Едуарда фон Тааффе спеціальний меморандум з відвертим наклепом на К. Охримовича
та його прихильників, заперечуючи правочинність його участі в міських
виборах(21). За даними редколегії, творцями цього “брудного меморандуму” були
Баторович, Ґюнтер, Мороз, Нєвядомський, Пфлянзер, Ґольдґамер (Герш), Наконечний,
Маєвський, Лобос, Адам Берський, др. Чеховський і Кунда. Однак, внаслідок того,
що К. Охримович особисто був знайомий з прем’єр-міністром, меморандум не
спрацював. Тим більше, що, наприклад, Ян Нєвядомський заперечував існування
такого меморандуму, і навіть пообіцяв громадськості під словом честі особисто
голосувати за посла К. Охримовича(22). Проте Віктор Блажовський, покладаючи
надії на перемогу, разом із М. Яремою, Я. Баторовичем, Маєвським та А. Берським
подалися до міністра Ф. Земялковського за допомогою. На початку січня 1887 р.
було оголошено вирок цісарсько-королівського повітового суду в м. Дрогобичі (№
L13376/1886), в якому право Ксенофонта Охримовича на участь у виборах
оголошувалась безсумнівним(23). 15 січня 1887 р. було оголошено про реєстрацію
двох головних партій: «саської» на чолі з В. Блажовським, та партії К.
Охримовича. Вибори мали відбутися 19 січня(24). На час виборів в партії В.
Блажовського відбувся розкол на консервативну та ліберальну частини (до
останньої увійшов Я. Нєвядомський). Натомість партія К. Охримовича розпочала
широку агітаційну кампанію, видаючи агітлистівки різними мовами, навіть
єврейською. 12 січня 1887 р. в одній із зал гімназії ім. Франца Йосифа відбулась
зустріч К. Охримовича з громадськістю міста, на якій зібралося близько 600
осіб(25). Агітаційна робота велась також і на сторінках «Газети
Наддністрянської»(26).
«Газета Наддністрянська» так характеризувала слабкість позиції чинного
бургомістра: “…Saska partja upadla tu tak nagle i niespodziаnie, ze nie
zabezpeczyla sobie odwrotu…”(27). В. Блажовський після поразки склав судовий
позов з оскарженням результатів виборів (він вимагав призначення нових виборів).
Незважаючи на те, що документи для підрахунку голосів були передані в
Намісництво, останнє зупинило процес оголошення результатів до моменту
завершення судової справи в Адміністративному трибуналі м. Відня. Потерпілу
сторону захищав доктор права Владислав Вольський, перший асесор уряду
бургомістра В. Блажовського. Водночас, події супроводжувались вилученням
дрогобицьким прокурором окремих номерів «Газети Наддністрянської», яка
неупереджено висвітлювала вибори 1887 р.(28)
У зв’язку з наведеними обставинами, вибори в Дрогобичі набули характеру
«затяжних». Після тривалих судових засідань та апеляцій, 26 січня 1888 року все
ж таки відбулось перше засідання ради магістрату, на якому бургомістром
одноголосно було оголошено Ксенофонта Охримовича(29), який обіймав міський уряд
більше 10 років.
Вочевидь, слушною є характеристика, яку дав К. Охримовичеві О. Барвінський: «…не
бесідами, але личними заходами пособляв потребам місцевого населення і
піддержував не раз і загальні, і народні справи»(30). Вдалося віднайти ще одну
інформацію про його зусилля на користь української громади в Дрогобичі: 1895 р.
К. Охримович отримав відзнаку перемишльського єпископа Юліана Пелеша за
матеріальну допомогу (в розмірі 10000 з.р.), яку міська рада виділила на
відновлення церкви Св. Трійці(31).
Напевно, депутатська діяльність відволікала К. Охримовича від міських справ. І.
Франко в «Історії моєї габілітації» згадує, що під час поїздки до Відня зустрів
там посла К. Охримовича, який, фактично, байдуже поставився до прагнень І.
Франка в цій поважній справі(32). Проте, не варто цей епізод поширювати на всю
парламентську діяльність К. Охримовича.
Зрозуміло, що К. Охримович був людиною «своєї» доби. Так, у час його урядування
посилилась конфронтація між різними політичними групами, за якими стояли
представники бориславсько-дрогобицької буржуазії. Поступово назрівав і
етноконфесійний конфлікт, спричинений нерівністю в становищі національних
громад. В 90-х рр. розпочався судовий процес руської громади Дрогобича,
очолюваної москвофілами (до неї входило, передовсім, братство церкви Св.
Трійці), з василіанами, ігуменом яких був о. Німилович, у зв’язку з
привласненням останніми храму Св. Трійці, покармелітського монастиря зі школою
та ґрунтами. Процес тривав понад десять років і набув резонансу в галицькій
пресі (33).
Водночас, місцева громада мусіла заявляти про своє вірнопідданство австрійській
владі. 1894 р. підвернулася така нагода: в черговий раз в Галичину наніс візит
цісар, якого зустрічали в Дрогобичі надзвичайно урочисто. За описом М.
Мсцівуєвського, магістрат на чолі з бургомістром пережили напередодні візиту
велике потрясіння. Подія, на яку зібралася замало не вся околиця, не обійшлася
без кумедної пригоди, що сталася з війтом села Лішня (34).
Кінець ХІХ ст., на який припало урядування К. Охримовича, був, значною мірою,
періодом великих змін в історії краю. Часто в літературі він окреслюється, як
прощання з патріархальним укладом та переддень нової індустріальної ери з її
глобальними катаклізмами. Насправді ж, це був час остаточно самоусвідомлення
національних громад. Передовсім, активізувалась польська, із великим запізненням
відбулося становлення та національне усвідомлення місцевої громади русинів.
На разі, нам невідома точна дата закінчення урядової кар’єри К. Охримовича в
Дрогобичі. Припускаємо, що це співпало з закінченням його повноважень депутата
крайового сейму (1901 р.). Надалі він переїхав до Львова, де й помер 5.01.1916
р. Як свідчить некролог, Ксенофонт Охримович похований на Личакові.
За згаданим некрологом, К. Охримович в останні роки життя працював на кількох
державних посадах – рахункового радника державного намісництва, директора
державного видавництва шкільних книжок (35).
Відомо також, що К. Охримович був двічі одружений. Його другою дружиною була
дочка відомого віденського художника Амерлінга, з якою він мав двох синів.
Вочевидь, від першої дружини він мав доньку Климентину, яка померла 12.01.1898
р. у Дрогобичі у віці 24-х років(36).
Після К. Охримовича міський уряд очолив поляк Владислав Шайна, який, на нашу
думку, не залишив помітного сліду в історії міста. Зате його наступників Яна
Нєвядомського та Раймунда Яроша, слід віднести до найбільш значних
громадсько-політичних діячів і урядовців Дрогобича. На нашу думку, в цей час на
становище міської громади негативно впливала корумпована партія так званої
«вовчої групи» Якуба Файєрштайна – одного із найбільш суперечливих діячів міста
та округи, – яка намагалась зорганізувати в своїх руках усі важелі влади. Так, у
час урядування Р. Яроша в Дрогобичі відбулася подія, криваві наслідки якої
«прославили» місто на цілий світ. Про дрогобицькі «криваві вибори» 1911 р.
нагромадилась велика література, в тому числі й тогочасна. Зрозуміло, що на тлі
згаданих подій діяльність Ксенофонта Охримовича виглядає як період «золотого
спокою».
Підсумовуючи, зазначимо, що в цій публікації зроблено перший крок на шляху до
більш повної реконструкції життя та діяльності Ксенофонта Охримовича. Вочевидь,
варто продовжити пошуки, передовсім – архівні, які зможуть пролити світло на
його дрогобицький період життя, що був найдовшим. Заслуговують окремої уваги
його депутатська діяльність на двох рівнях, потрібно вивчити і останній
львівський період видатного галичанина.
Посилання
1. Див.: Zdrada J. Ochrymovyc Ksenofont // Osterreichisches Biographisches
Lexikon / Red. Von Eva Obermayer-Marnach. – Band VII. – Wien, 1978. – P. 203.
Леонід Тимошенко, професор, кандидат історичних наук,
Коли поляків запитують про символіку їхнього герба – білого орла, то кожен, від
малого до старого, розповість єдину версію, про те, як заснув король і як була
збудована перша столиця Польщі – Гнєзно, подібно свої національні символи
трактують і інші європейські народи, наші сусіди. Натомість у нас стосовно
нашого малого герба – Тризуба – безліч трактувань. Чи не кожен, хто цікавиться
питаннями історії та має можливість видавати книги, робить це. Натомість як
історик за фахом можу стверджувати – остаточне слово повинно бути за
істориками-професіоналами, фаховими науковцями, які свої дослідження базують на
дослідженнях писемних, речових та інших пам’яток, які займаються своєю справою
ПРОФЕСІЙНО, а не по-аматорськи.
Не так давно ми вміщували інтерв’ю з відомим істориком Раїсою Іванченко, як
знову маємо гостя-історика. Сьогодні про історію та псевдоісторію, а також про
походження нашого тризуба, про мучеництво святого Климентія на наших землях, про
різні історичні школи України і, врешті-решт, про наш Трускавець, розмовляємо з
п. Георгієм Шаповаловим, вихованцем дніпропетровської історичної школи і одним
із засновників запорізької історичної школи, професором кафедри українознавства
Запорізького Національного технічного університету, доктором історичних наук та
багаторічним керівником Запорізького краєзнавчого музею на Хортиці, автором
багатьох наукових праць. Зазначимо, що пан Георгій в липні перебував на
відпочинку в Трускавці, а наша розмова відбувалася в санаторії "Карпати" за
участі двох заступників генерального директора санаторію – Володимира Кушніра та
Івана Скибака. Нижчевикладене інтерв’ю дещо стилізоване, в авторській обробці,
оскільки читачами його в першу чергу будуть не науковці-історики, а звичайні
пересічні наші співгромадяни, а наша мета – популяризувати історію, щоб вона
ставала цікава, доступна, будила національну самосвідомість та гордість і
український дух.
Оскільки пан Георгій прийшов до нас із подарунком – книгою "Походження
українського тризуба, або Як поєдналися якір і хрест", то і розпочинаємо нашу
розмову з цієї тематики – звідки походить наш герб.
- Пане Георгію, проблема походження тризуба, що він зображає, напевно, не є
новою…
- Відомий російський історик М. М. Карамзін у своїй «Історії держави Російської»
першим назвав знак, зображений па монетах давньокиївських князів, «тризубом».
Дослідники цього знаку Я. Волошинський, Ф. Жиль, А. Тільзеус фон Пільпау вбачали
у ньому зображення корогви, а нумізмати XIX ст. А. Воєйков, Я. Рейхель, І.
Сахаров, С. Шодуар вважали, що загадкова «фігура» є зображенням стародавнього
світильника-панікадила чи трікірія.
І. А. Бартоломеї пропонував вважати зображення знаку Рюриковичів на монетах
якорем. С. Г. Строганов висловив думку. що це ніщо інше, як «церковний портал».
Археолог О. А. Уваров стверджував, ніби «фігура» є зображенням верхньої частини
візантійського скіпетру. У 1884 році з ним погодився І. Толстой, який багато
років присвятив дослідженню таємниці знаку. Він вважав, що саме такий скіпетр
було привезено у Київ з Царгороду візантійською царівною Анною під час її шлюбу
з князем Володимиром. О. А. Куник, досліджуючи давньоруські монети, побачив па
них зображення голуба, яке символізувало, на його думку, Святий Дух. Б. Н.
Кьоне, погодившись з тим, що на монеті зображено птаха, переконував всіх у тому,
що то ворон.
Пізніше, досить численні дослідники таємничого символу, майже не додавали нічого
більш-менш нового до переліченого, а лише поглиблювали попередні ідеї. Важливим
кроком у вивченні знаку Рюриковичів стала класифікація його зображень А.
Орєшніковим. Пізніше її суттєво доповнив своїми дослідженнями В. Янін.
Важливу думку про значення родового знаку великих князів Київських висловив К.
Болсуновський. Він звернув увагу на те, що окремі з цих знаків за своїм
зовнішнім виглядом нагадують фігури монограм монет Боепорського царства. Спроба
К, Болсуновського розкласти фігури знаку Рюриковичів з київських монет на
складові частини дала слово "басилевс" грецькими літерами. Цим титулом
користувались всі монархи Сходу і царі Босфору за часів їх політичної
незалежності від Риму та Візантії.
Цю думку пізніше розвинув у своїй праці «Пояснення тризуба, герба Великого
Київського князя Володимира Святого», виданої у 1934 році в Ужгороді і нещодавно
перевиданої у Києві, О. Пастернак. Досить оригінальне він доводить, що тризуб на
монетах князя Володимира то є монограма, у якій закодовано доповнення легенди,
тобто напису па монеті з ім'ям князя.
Більшість сучасних дослідників тризуба, і я належу до їх числа, теоретично
обґрунтовують думки щодо значення цього символу вчених XIX століття. Так, О.
Рацов у праці «Знаки Рюриковичів та символ соколу» обґрунтовує на сучасному
науковому рівні думку про те, що у тризубі треба бачити стилізовано зображення
поганської княжої емблеми, тотемного гербу роду - сокола.
Однією з останніх публікацій, у якій автор намагається цікаво розв'язати загадку
знаку Рюриковичів, є праця О. Братко. Намагаючись збагнути її, автор звертається
до найдавніших гімнів Рігведи та Авести, міфів про Атлантиду та про походження
скіфів і доходить висновку про то, що тризуб, або триденс, як його він називає,
з'явився в прадавні часи на території сучасної України. На думку автора, близько
семи тисяч років тому, разом з племенами причорноморських аріїв тризуб потрапив
до Ірану та Індії, а зараз повертається на Україну як національний символ.
Цікаву думку щодо розуміння значення «тризуба» висловив український історик М.
Грушевський. «Що представляє сей знак. Про сеє робились ріжиі здогади, - писав
він, -тому, що знак сей, як то бувало з такими старинними знаками, дуже
стілізований, себто реальний образ предмета, котрий він представляє, дужо
змінений для того, щоб фігура мала більш декоративний рисунковий, визерунковий
характер».
Нам уявляється можливим, застосовуючи цю думку Михайла Грушевського, як ключ до
таємниці «тризуба», поглибити розробку проблеми про походження та про значення
знаку Рюриковичів доказом того, що праобразом цього знаку стало поєднання двох
прадавніх священик символів Якоря і Хреста.
Між іншим, Грушевський – войовничий атеїст, він не сприймав тризуба категорично.
Якби Нарбут не намалював проект грошей заздалегідь, то невідомо, чи був би
тризуб на грошах УНР.
- Я зрозумів, що Ви дотримуєтеся тієї версії, що знак "тризуб" походить від
зображення якоря?
- В Конституції записано, що гербом України є знак князя Володимира. Але який
він, цей знак, що він означає? Ми в 2008 році видали монографію. Після цього нам
почали ставити запитання – чому власне якір?
Я займаюся історією судноплавства на території України і почав перший писати
історію не лише за письмовими джерелами, а і за матеріальними знахідками –
артефактами. Тема судноплавства стала темою моєї дисертації.
В якийсь момент мені відкрилося, що в основі тризуба лежить якір. А потім, після
досліджень, ми збагнули, що обов’язково має бути і хрест.
Якір з найдавніших часів, у зв'язку з його особливим призначенням, пов'язаним із
рятуванням життя людини, вважався священною річчю і тому обожнювався. Сліди
поклоніння якорям, як культовим речам, простежуються ще у Стародавньому Єгипті.
Нещодавно на єгипетському узбережжі Червоного моря досліджено святилище,
повністю споруджене з кам'яних якорів. Про те, що зберігались такі якоря у
священних храмах, присвячених богам морів та річок, є і інші, досить численні
свідчення. На кам'яних та свинцевих штоках грецьких та римських якорів
зустрічаються написи «Не чіпай!», «Зевс - - бог всемогутній та спаситель» і
інші. Ті написи мали призначення врятувати хазяїв якорів - стародавніх
мореходів, від злих духів водної стихії, хвороб та смерті. Священним якорям
вклонялися, їм приносили жертви, їх самих жертвували. Найбагатші з таких храмів
карбували монети із зображенням водних богів, богів-покровителів міст-портів або
священних якорів. Такі монети широко відомі у Стародавній Греції, Фінікії,
Карфагені, Сирії, Римі у IV—II ст. до Р. X.
Розглядаючи малюнки якорів на стародавніх монетах, варто звернути увагу ось на
що. Одними з головних деталей якоря є: веретено — вертикальна деталь, роги, які
розміщені в нижній частині веретена і загнуті вгору, та шток, що перетинає
веретено угорі. Вже на перших зображеннях якоря па монетах з'являється одна
принципова умовність: шток зображується паралельно рогам. У дійсності ж він
розташований під кутом 90° до рогів. Адже його призначення - надати якорю на дні
такого положення, щоб він обов'язково занурився одним з рогів у ґрунт і втримав
корабель. Але як зобразити трьохмірний якір у одній площині? От стародавні митці
і розвернули шток і кільце для канату у одну площину з рогами. При цьому умовно
повернутий шток, перетинаючись з веретеном, утворили зовсім не умовний і реально
існуючий художній образ - хрест, який увінчує якір. Так, ще у поганській Греції,
задовго до виникнення християнства, виникає символ священного хреста, який ми
називаємо «якір-хрест». Зараз важко сказати, що саме означав для стародавніх
греків та римлян символ хреста у цьому об'єднаному образі. Але той факт, що
символ хреста був відомий набагато раніше, ніж виникла давньогрецька
цивілізація, свідчить про невипадковість його поєднання з символом якоря у
культовому зображенні «якір-хрест». Грецька колонізація, разом із широко
розвинутим судноплавством, принесла в Північне Причорномор'я й традиції,
пов'язані з культом якоря. Тут з'являються численні, ми вважаємо, культові
зображення якорів на територіях стародавніх поселень-портів Пантикапею, Ольвії,
Херсонесу та інших. Більшість з цих зображень мають дуже стилізований, іноді
навіть умовний, вигляд.
Як ви вже чули, основними елементами дерев'яно-кам'яного, дерев'яно-свинцевого
та залізного якоря є вертикальна деталь - веретено, та горизонтальна - - роги.
Причому значення рогів у якорі було особливим, адже саме від їх міцності
залежало життя стародавніх мореходів. Тому цілком природно. що інколи у ролі
символу якоря виступають саме роги і тільки роги. У такому випадку зображення
мало вигляд «двозубця». Саме таке зображення якоря ми бачимо, наприклад, на
мармуровій скульптурі лева в Ольвії. Якщо ж зображувались роги і веретено разом,
то утворювався «тризуб». Так, приміром, зображено якір па вапняковій плиті з
Пантикапею. Увагу на це звернув ще В. Драчук, який багато років присвятив
вивченню давніх знаків Північного Причорномор'я. Він дійшов висновку, що
праісторію знаків Рюриковичів можна шукати серед знаків Північного Причорномор'я
римського часу і тамговидних зображень на ранньосередньовічних виробах
Придніпров'я.
Значення якоря, як священного символу, зберігалось і у ранньому християнстві.
Відомо, що у перші віки нашої ери християни зображали якорі і хрести на каміннях
своїх перснів. Причому якір у таких зображеннях ототожнювався з хрестом і часто
супроводжувався монограмою Ісуса Христа. Особливо важливо, що, мабуть, саме у
ранньому християнстві набирає якісно нового сенсу поганський символ священного
якоря, у основі якого лежить зображення залізного дворогого якоря зі штоком,
винайденого що у VII ст. до Р. X. Використання цього нового, дуже образного
поєднання символу «якір-хрест» у якості вже християнського символу у перші
століття нашої ери підтверджується наявність його на вже згадуваних перснях.
Звертаючи увагу на факт прийняття християнством більш давнього поганського
символу якоря у якості символу надії, В. Нечаєв писав у 1861 році: «Апостол
Павло у посланні до Євреїв говорить про християнську надію, що вона «для душі є
як би якір надійний і твердий, сягаючий до внутрішнього, за завісу», що означає,
що християнин у своєму плаванні по морю життя знаходить для себе міцну опору в
упованні на Ісуса Христа. У якорі християни бачили також і символ віри. Про це,
зокрема, свідчить назва твору Єпіфанія Кіпрського «Якір віри».
Серед ранніх монограм Ісуса Христа нашу увагу привернула монограма VIII ст. н.
е. з літерами «альфа» та «омега» по боках. Ці перша і остання літери грецького
алфавіту символізують тут початок та кінець всього сущого. Ці літери накреслені
у монограмі у поєднанні з хрестом. При цьому «омега» разюче нагадує символ
«якір-хрест». Чи не означає це, що в основу цієї останньої літери у алфавіті
стародавніх греків було покладено зображення рогів священного якоря як символу
кінця шляху. Шляху по морю, шляху по полях та лісах, шляху мирного або
військового, шляху життя взагалі. Якщо згадати, що ще у Стародавньому Вавилоні
існувала практика ставити у кінці тексту хрест, як знак закінченості, то таке
припущення є цілком слушним. У наявності поєднання символів «якоря», «хреста» і
«омеги» у єдиний багатосмисловий духовний символ Віри, Надії, Спасіння, Кінця
Шляху, священного Хреста, на якому розп'яли Спасителя і просто символу
мореплавства. Мабуть до того ж часу, до перших століть нашої ери, слід віднести
і появу у західноєвропейській геральдиці аналогічного за змістом символу
«якірний хрест».
З проникненням християнства у Північне Причорномор'я тут з'являються і
стародавні символи якоря і хреста, але вже у їх новій якості. Одним з основних
пунктів розповсюдження християнства і символу «якір-хрест» було візантійське
місто-порт Херсонес. У X—XII ст. якір і хрест постійно зображуються на його
монетах, але не разом, а по різні боки. Як свідчать археологічні розкопки,
багато християнських храмів Херсонесу у VIII—XII ст. прикрашалися вирізьбленими
у камені поєднаних якоря і хреста, наприклад, мармурові капітелі храму VIII - IX
століть.
Добре відомо, що між Херсонесом та Київською Руссю існували тісні дипломатичні,
торговельні, військові та інші стосунки. У 988—989 роках князь Володимир вів
облогу цього міста-порту, захопив його і тут же і хрестився. Зрозуміло, що
відносини з Херсонесом, який входив до складу могутньої Візантії, мали неабиякий
вилив на формування геральдичних уподобань Київських князів. Приймаючи з рук
Візантії християнство, Київська Русь сприйняла і символіку цієї релігії,
включаючи і якір-хрест – «тризуб».
На території Київської Русі цей символ пройде крізь віки свій шлях. Спочатку
якоря у вигляді двозубців та тризубців зображуються окремо від хреста. Хрест
розміщується або над символом якоря, або прикрашає один з його рогів, або
зображується па іншій стороні монети.
Певно, десь у X—XI століттях двозубі і тризубі символи якоря, вже у новому
християнському значенні, починають розповсюджуватися на землях Київської Русі.
У 1912 році у Києві, біля Десятинної церкви було знайдено свинцеву печатку князя
Святослава Ігоровича з символом якоря у вигляді «двозубця». На монетах князів
Володимира, Святополка та Ярослава зображалися складно-стилізовані символи якоря
– «тризубці» та «двозубець», які також або увінчані хрестами, або поєднані з
ними у один символ.
В «тризубах» на монетах князів Ярослава і Володимира бачимо такі ознаки: роги
примикають до веретена під прямим кутом. Загнуті угору кінці рогів (лапи)
розташовані паралельно веретену. При цьому зображення якоря стилізовано:
веретено вкорочене, а лапи рогів подовжені. У нижній частині якоря, в місці
поєднання рогів з веретеном, виступає загострена деталь -п'ятка. Верхня частина
стилізована таким чином: не зображені два отвори – верхнє для кільця (риму) і
нижнє - для штоку. При цьому кільце для прив'язування канату зображено
повернутим на 90° і стало елементом, що завершує символ.
Відомо, що, згідно угодам Русі з Візантією, остання зобов'язувалась
забезпечувати лодії київських флотилій якорями. Літопис цитує угоду: «А коли
йтимуть руси додому, нехай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і
канати, і паруси і все, скільки треба». Підтвердженням того, що візантійські
якоря дійсно були відомі слов'янським мореходам, є знахідки таких якорів у
Херсонесі, Чорному морі біля Керчі і навіть у Дніпрі. Тут у 1974 році біля
острова Хортиці підводною археологічною експедицією Державного
історико-культурного заповідника запорозького козацтва на дні Славути
аквалангісти знайшли візантійський якір. Скоріше всього, його залишила на дні
Дніпра одна з численних давньоруських флотилій, бо знайдено якір поруч із
слов'янським поселенням часів Київської Русі. Втім, його міг залишити і
візантійський корабель, адже судна Візантії також плавали по Дніпру.
Цікавою є також знахідка зображення подібного якоря з розкопок літописного міста
Білоозера. Тут у культурному шарі X — початку XI ст. знайдено кришку берестяної
коробочки, на якій зображено дворогий залізний якір зі штоком. У цього якоря,
також як і у якоря—«тризуба» на монетах князів Святополка, Ярослава і
Володимира, нижня деталь - п'ятка - зображена однаково, у вигляді, трикутника.
Символ якоря на давньоруських монетах та печатках не завжди стилізувався
зміненням його пропорцій. Часто він, також як і в архітектурних елементах
Херсонесу, прикрашався рослинним орнаментом.
- Пане Георгію, про якір Ви розповіли дуже вже детально, з Вами важко
сперечатися. Та знаю, що Ви пов’язуєте наш тризуб зі святим Климентом, папою,
який загинув мученицькою смертю власне на території сучасної України…
- Я багато разів брав участь у симпозіумі "Фракія Понтіка", який проходить в
Болгарії, там зав’язав чимало цікавих та потрібних знайомств. Класиком по якорях
є Герхард Кепітен, його праця мені багато в чому допомогла. У Болгарії я
познайомився і з супутницею Іва Кусто Оною Фрост. Вона мені вислала книгу про
базиліку святого Климента в Римі, книга так і називається "Путівник по
святоклиментівській базиліці в Римі" італійською мовою. Знаходиться ця базиліка
поруч з Колізеєм.
Отже, що ми знаємо про святого Климента? Це четвертий папа Римський, з числа
перших єпископів Риму, його в сан єпископа рукоположив святий апостол Петро. В
97 році Климента вислав імператор Домініан, а в 101 році імператор Траян
засуджує Климента до смертної кари.
Цікаво, що Климент був засуджений на смерть через утоплення якорем. Ми навіть
точно знаємо його місце утоплення, тепер це бухта Козача. Процес був показовим,
зібрали біля двох тисяч охрещених. Коли Климента втопили, море почало відступати
і святий появився на очах у людей. Це засвідчив учень Климента Фів та ще один
учень. Спочатку Климента хотіли витягнути з моря, проте одному з учнів
напередодні страти Климента було видіння, щоб тіло полишили там, де воно було
страчене, тобто у воді.
Ще шістсот років після цього випадку щороку відбувалося чудо – в день смерті
святого Климента море відступало і подивитися на це чудо збиралися прочани зі
всієї Європи. Ті, хто йшов на Голгофу, перед подорожжю у Святу Землю мав
обов’язково відвідати це місце – місце мучеництва, страти святого Климента.
Причому вважалося дуже важливим не просто помолитися до мощей, а обов’язково
доторкнуться до якоря, який зцілював від всіх хвороб, в тому числі і від падучої
хвороби (епілепсії).
Коли Кирило і Мефодій в 861 році прибули до Корсуня, то про Климента тут вже не
пам’ятали. Вони віднайшли мощі святого. Тут вони створюють абетку 1150 років
тому і в 865 чи 866 році їх запрошує Ватикан і везуть туди вони мощі Климента та
переклад Біблії на слов’янську мову. В Римі біля мощей відбуваються різноманітні
чудеса, зцілення, тож мощі урочисто кладуть в базиліку, збудовану на місці
будинку сім’ї Климента. Неспроста Український Католицький університет в Римі
носить ім’я святого Климента – цей папа загинув мученицькою смертю саме на нашій
землі.
Всі знають, що у 988 році була охрещена Русь. Володимир обирає християнство в
час, коли воно розколювалося і обирає його не в Римі, не в Константинополі, а на
території, яку Русь контролювала, неподалік від Тмутараканського князівства. З
історії знаємо, що взявши Корсунь військовим походом, Володимир тут одружується
та хреститься. До Києва Володимир привіз голову святого Климента. До речі, мало
хто знає, що Десятинна церква у Києві була святоклиментіївською церквою.
Через сто років в літописі є зафіксований факт вирішення питання церкви в
Київській Русі, обговорюється питання власного патріархату. І там пише, що ми
маємо право висвятити патріарха головою Климента, як Константинополь висвячує
патріарха рукою Андрея Первозванного.
А коли Анну Ярославну сватали французькі посли, то вони запитували, чи відходить
ще море, де втопили Климента. І Анна не лише Євангеліє взяла з собою до Франції,
але і часточки мощей святого Климента.
Кирило помер в Римі і похований в базиліці святого Климента, а Мефодій їде
хрестити Моравію – так само мощами святого Климента. І на монетах
ранньоморавських князівств теж було зображення якоря з хрестом, подібне до
нашого тризуба.
Як бачите, історія має бути не лише оновленою, але і цікавою…
- Отже, Ви пропонуєте тризуб із хрестом. А як бути з малим гербом, затвердженим
Конституцією?
- Зважаючи на доволі складну історію збереження первинного змісту і формування
українського герба в часі і що вже двадцять років тризуб є малим гербом України,
то логічно залишити малий герб таким, як він є. А великий повинен бути із
хрестом, а питання обрамлення, колоски, червона калина, козак з мушкетом тощо –
це вже питання, на мою думку, дещо другорядні. Тризуб нелегко дався нам на
початку 90-х, його виторгували взамін за автономію Криму, та зроблено це було
легітимним шляхом.
- Зараз видається багато книг, де історія трактується дуже довільно. Не
таємниця, що фінансуються вони часто з-за кордону…
- Не треба на них звертати увагу. Зараз ще не написана справжня історія України,
пишуть, чого гріха таїти, за Орестом Субтельним, а власне історичної думки в
підручниках нема.
Коли я читаю курс лекцій з історії України студентам, зокрема про історію
державності, то говорю, що ми вивчаємо ті часи, коли її (державності) не
існувало, але ми будемо відшуковувати ті зародки, які виникали, формувалися. І
коли ми переходимо до визвольних змагань середини XVII століття, то я розповідаю
про здвиги до державності. А Данило Яневський, наприклад, пише, що це була
авантюра, яка нашкодила Україні.
Позаяк в Україні будується демократичне суспільство, то ніякої цензури не має
бути, а має бути більш активне суспільне життя, зокрема і в середовищі
істориків.
Україна поділена не лише регіонально, а й історичними школами (київська,
львівська, дніпропетровська, з якої вийшла і запорізька – розвинулася ще з
катеринославської і сягає традицій Дмитра Яворницького). Більшість істориків
занурені в історію місцеву. З однієї сторони це ніби й добре, бо без історії
малої батьківщини не було б історії України. Але більш потужними мають бути
академічні інституції, які "проїдають" державні гроші. Гроші витрачаються, але
чи на те, що дійсно потрібно нашій державі?
На щастя, є і нова формація істориків, які видають потужні праці. Очевидно, що
нова історія України буде написана спільними зусиллями і вона має бути базована
в першу чергу на джерелах, заглиблена в джерела.
Кожен історик повинен працювати сумлінно, не виконуючи нічиїх вказівок, а
по-науковому та за покликом серця. Тоді можна буде зробити багато нових
відкриттів як для України, так і для всієї Європи.
- Ви представник запорізької історичної школи? Що нового в Запоріжжі, зокрема у
запорізьких істориків? Як у Ваших краях з мовним питанням?
- В Запоріжжі вперше в Україні почали читати курс по українській національній
символіці. Запоріжжя як історичний науковий осередок добре знають не лише в
Україні, але і за кордоном, в Канаді, США, зокрема, нам допомагає "Фундація
Ковальських".
Щоб наші відкриття стали надбанням широкого загалу, у Запоріжжі обласна рада та
обласна державна адміністрація підтримали нашу виставку "Історія державного
герба України" та зобов’язали, що вона повинна пройти в кожному місті, в кожному
районному центрі області. А міністерство культури пообіцяло нам, що такі
виставки будуть в кожній області. Сподіваємося, що і в кожному вищому
навчальному закладі така виставка буде розгорнута.
Губернатор Запорізької області Борис Петров багато робить, щоб внести свій вклад
у справу об’єднання України. І серед факторів, які нас об’єднують – безумовно,
національна символіка.
В Запоріжжі вже виросло покоління, яке розмовляє українською мовою. Думаю, що
мовне питання не сьогодні – завтра вирішиться в Україні. Потрібно бути мудрим і
робити все, що об’єднує людей.
Хочу відмітити ще одне – в Запоріжжі діє зараз найпотужніша в Україні школа зі
збирання спогадів старожилів. Ми вже опрацювали Дніпропетровську, Запорізьку,
Одеську області. Крим, тепер збираємо спогади старожилів у Донецькій області. Це
колосальна праця, яка окуповує себе і вже дає, і дасть в майбутньому вагомі
результати.
- Ви не вперше у нас в Трускавці?
- Я відвідую Трускавець з 1996 року щороку. Традиційно я практикую розірвання
своєї відпустки на дві частини – одну я проводжу в м. Севастополі, відвідую там
святі та старожитні місця. Другу половину перебуваю в Трускавці. Для мене це
своєрідне щорічне сканування всієї України, це мені дає можливість спостерігати
та відчувати зміни, які відбуваються в нашій державі.
Трускавець розбудовується і це дуже добре, бо вкладаються гроші в майбутнє, чи
це помешкання, чи готелі, чи дороги, чи церкви.
Я свого часу тішився з того, що так розквітає Польща, Туреччина, трохи пізніше
Болгарія. Так от тепер Севастополь будується швидкими темпами, Трускавець,
можливо, ще швидшими.
Буваючи в різних куточках України, бачиш, який урожай на деревах, у полі і це
дає сильні враження – десь на узбережжі моря я б цього всього не бачив. А
найголовніше – це спілкування з людьми. Тут, у вас, я поліпшую свою українську
мову. У розмовах відчуваєш, що людей болить, як вони ставляться до тих чи інших
подій.
Трускавець – потужний курортний куточок України, де є надзвичайно багато
позитиву, від повітря і водички, від прохолоди до теплоти людських відносин, все
це дозволяє відновити свої духовні та фізичні сили і повертатися до своїх планів
і за це Трускавцю величезна подяка від мене і від моєї дружини Людмили.
- Дякую за розмову.
На фото зліва направо: Іван Скибак, Георгій Шаповалов, Володимир Кушнір.
Володимир Ключак
До написання цієї статті спонукала публікація в часописі „Каменярі" за 14-20
липня цього року Дмитра Федана „Той війт пан, що має генплан", де йдеться про
громадські слухання жителів Модрич щодо генерального плану їхнього села.
Мешканці Модрич одноголосне схвалили цей документ. Здавалося б, що тут такого,
нормальне явище — буде генплан, будуть нові земельні ділянки. Але вразив такий
вислів у статті: „... межі Модрич справді значно розширились. Якщо у 2007-2008
роках ними було обведено всього 250 га, то тепер - 1064 га, включаючи й
територію, що входить до другої та третьої курортних зон. Цікаво, що на заході
ці землі межують з бориславськими, а на півдні - з трускавецькими ...". Не важко
підрахувати, що саме нових 894 га земельних угідь Борислава та, напевно, і
Трускавця, опинилися в межах майбутнього генерального плану с. Модрич. І ця
зміна пройшла протягом останніх трьох років.
Протистояння у вирішенні важливого земельного питання Бориславської та
Модрицької громад тягнеться в далеке минулу. Ще 1990 року міська рада поставила
питання про повернення земельної території по вул. Модрицькій (62 га) до
земельного фонду громади Борислава. Були підготовлені необхідні документи для
подання на розгляд Верховної Ради України, позаяк лише вона могла своєю
Постановою змінити межі володінь м. Борислава. Парламент України вирішив це
питання на користь м. Борислава, але з цим рішенням селищна рада с. Модрич не
погоджується, юридичні аспекти цієї справи не вирішені і досі, акти меж
розмежування не підписані. Претензії до цих та інших земель міста є з їхнього
боку неправочинні.
Чи правомірні запити Бориславської громади до цих земель? Звичайно, що так,
спираючись на документи. Але почнемо спочатку. Як відомо, ще 1772 року поселення
Тустановичі (зараз у межах сучасного міста Борислава) належало графу Остророгу.
Величина земельних наділів, а це луги, ліси, поля та сіножаті, становила понад
5300 морґів, тобто 2968 га, або 29,68 км. кв. У порівнянні: сучасна площа
земельних наділів міста - 30,8 кв. км. Це тільки поселення Тустановичі, а де
інші землі?
Розпорядженням міністра внутрішніх справ Польщі від 26 липня 1933 року Борислав
мав статус міста, до якого ввійшли поселення: Тустановичі, Борислав, Губичі,
Баня Котівська та Мразниця. Того ж року виготовлено карту з границями
громадських земель перелічених поселень та самого міста. При обмірі площі вона
становила 72,52 км.кв. (Центральний державний історичний архів України, м.
Львів. Ф. 720, оп. 1, спр. 74. Mapa Gmin Boryslaw-Tustanowice-Mraznica-Bania
Kotowska i Hubicze wchodzacych w sklad "Wielkiego Boryslawia").
При вступі 24 вересня 1939 р. в місто радянських частин і встановлення
радянської влади в кінці 1939 - на початку 1940 року місцева влада подала до
виконавчого комітету новоствореної Дрогобицької області довідку-характеристику
міста, в якій чітко була вказана займана площа міста - 72.52 км. кв. (Державний
архів Львівської області. Ф. Р-221, оп. 1, спр. 25). Після закінчення II
світової війни земельне питання стояло на першому місці. Згідно з постановою
виконавчого комітету тодішньої Дрогобицької обласної Ради депутатів трудящих від
15. 11. 1946 року № 918/27 „Про проведення обліку земель в області" виконавчий
комітет Бориславської міської ради депутатів трудящих від 07. 01. 1947 р.
прийняв рішення „Про затвердження разового звіту про розподіл земель та
землекористування по м. Бориславу та с. Східниця за станом на 15. 11. 1946 р. та
включаючи зміни на 1947 рік. Відповідно до цього рішення загальна площа
землекористування становила 9499 га, в тому числі м. Борислав - 7276 га, смт.
Східниця 2194 га, і черезсмужне користування 29 га. (Державний архів Львівської
області. Ф. 2084, оп. 1, од. зб. 152, зв. 8. арк. 11).
Того ж року (1947) на основі цих даних Львівським облпроектом був виготовлений
генеральний план м. Борислава (автор Падерін В. Ф.).
Ці землі так і залишилися б за Бориславом, якби не створення колективних
господарств (колгоспів) на території міста та вилучення орних земель із
земельного фонду. Так ось у Тустановичах був створений колгосп ім. С. Ковпака
(голова - виконроб шахти Банахевич), в Губичах- колгосп ім. Жданова (голова
Будило). Значні ділянки земельного фонду міста відійшли саме до цих
новоутворених колективних господарств.
Планування міста зазнало значних змін. 30. 08. 1958 р. виконком Дрогобицької
області прийняв рішення за № 742 „Про проект планування міста Борислава", яке
було опрацьоване Українським Державним інститутом проектування міст „Діпроміст"
(Державний архів Львівської області. Ф. 2022, оп. 1, од. зб. 32289, арк. 198 -
206).
За новим проектом площа Борислава скоротилась до 30.8 км. кв. Таким чином із
земельного фонду міста вилучено 41.96 км.кв. (4196 га). Вони відійшли до
колективних господарств. Надалі ці землі навічно закріпили в користування за
колгоспами з видачею земельних актів. Так були розпарцельовані споконвічні
бориславські землі.
З відведенням землі у місцевої влади були чималі проблеми. Так, у вересні 1951
року виконавчий комітет Бориславської міської ради прийняв рішення „Про відвід
земельної ділянки під будівництво міського ставка" в районі Тустанович. Земля
належала колгоспові ім. Ковпака, її не використовували взагалі через
заболоченість. Виконком просив обласну раду порушити клопотання перед
Міністерством сільського господарства про відведення заболоченої ділянки із
земель колгоспу ім. Ковпака в кількості 5.12 га. У відповіді тодішньому голові
виконкому Козоловичу заступник голови виконкому Дрогобицької області Скульський
повідомляв: „...В документах по оформленню відводу землі для будівництва ставка
повинно бути рішення правомочних загальних зборів колгоспу і другі документи,
які вимагаються...".
Така сама ситуація склалась у вересні 1957 року, коли було виділено містові 57
га із земель колгоспу ім. Жданова під міське сміттєзвалище. Тобто землю, яка
належала колгоспам, взагалі було неможливо вилучити на користь та для потреб
міста.
З відновленням Української державності жодна з минулих влад не ставила питання
щодо повернення до земельного фонду втрачених земель (крім 62 га по вул.
Модрицькій). На сьогодні ситуація докорінно не змінилася на користь
бориславської громади, хоча теперішнє керівництво на чолі з В. Фірманом докладає
чимало зусиль для вирішення цього питання. Єдине, що нас може врятувати в такій
ситуації - це створити ініціативний комітет зі збору підписів до Верховної Ради
України про зміну меж міста та закріплення за ним колишнього земельного фонду.
Адже рішення бориславської громади на цьому етапі є найбільш переконливим
аргументом у судових позовах до суб'єктів теперішніх власників землі, які їм
історично не належать. Робити це треба вже, бо завтра може бути пізно.
Роман Тарнавський,
Дрогобицький міськрайонний суд виніс рішення, згідно якого голова Дрогобицької
райдержадміністрації, депутат Львівської обласної ради, член фракції Партії
регіонів Михайло Сендак має заплатити одну гривню як моральну шкоду іншому
депутатові облради, голові Дрогобицької райспоживспілки Михайлові Задорожному,
який входить до фракції “Свободи”.
Політичного підґрунтя в цій справі нема. Справа в тім, що газета “Галицька зоря”
18 лютого цього року опублікувала статтю “Блукаючі” кошти, або Чим закінчиться
боротьба голови Дрогобицької РДА Михайла Сендака з корупцією?”. В ній Михайло
Сендак говорив про неосвоєння коштів, які були виділені на будівництво школи в
селі Ролів Дрогобицького району, (мовляв, це сталося з вини Михайла Задорожного)
та про корупційність самого депутата від “Свободи”. Суд визнав ці твердження
такими, що не відповідають дійсності і ганьблять честь і гідність Михайла
Задорожного.
Прикметно, що Михайло Сендак на жодне судове засідання не з’явився. Так само
вчинили і в “Галицькій зорі”, надіславши заяву, в якій попросили суд розглядати
справу за їхньої відсутності, причому з рішенням будуть згідні.
Мабуть, на цьому протистояння між Михайлом Сендаком і Михайлом Задорожним, про
що неодноразово писала наша газета, не закінчаться. В тому ж номері “Галицької
зорі” Михайло Сендак пообіцяв, що найближчим часом у центральних засобах масової
інформації будуть опубліковані відомості, які не залишать жодного сумніву щодо
корумпованості Михайла Задорожного, а далі зазначив, що гасло його діяльності
залишається сталим: злодій має сидіти в тюрмі.
Нині Михайло Сендак знаходиться у відпустці. Він поїхав у Туреччину з молодою
дружиною. За наявною у нас інформацією, він полагодив питання про продовження на
рік свого контракту щодо перебування на посаді голови Дрогобицької
райдержадміністрації. Щоправда, це було ще до прийняття народними депутатами
України закону про пенсійну реформу, де подібні новації були скасовані.
Михайлові Сендаку доводиться сподіватися лише на те, що Віктор Янукович накладе
вето на цей закон, продовживши йому термін державної служби. Навіщо це
63-річному чоловікові? Мабуть, для того, аби з цієї посади стартувати в
парламент. Як відомо, вибори відбудуться наступного року.
А щодо гривні, яку Михайло Сендак має віддати Михайлові Задорожному, то вона
може стати експонатом музею “Дрогобиччина”.
Анатолій Власюк,
Наша газета вже писала про те, що в Дрогобичі був проведений земельний аукціон,
який завершився невдачею. На конкурс була виставлена земельна ділянка, на якій
колись знаходився гуртожиток, який знесли через аварійний стан. Влада заявила,
що земельний аукціон не вдався, бо, мовляв, до нього належним чином не
підготувалися. Проте ніхто з винних чиновників не був покараний. Та й карати не
було за що, бо як би не йшла підготовка, обдурити потенційних покупців було
важко.
Справа в тім, що земельна ділянка, яку пропонували продати, вважається
“поганою”. Неподалік знаходиться шахта Дрогобицького сільзаводу, де видобувають
соляну ропу. Земля тут постійно коливається, що й стало причиною знесення
колишнього гуртожитку.
Будувати тут, скажімо, багатоповерховий торговельний центр немає сенсу, бо
занадто велике навантаження на землю може призвести до руйнації будівлі.
Можливо, хтось би й погодився на будівництво одноповерхової споруди, але ж влада
зажадала за продаж земельної ділянки площею 1502 квадратних метрів аж 554 тисячі
888 гривень та ще й 86 копійок, тобто майже по 370 гривень за квадратний метр.
Можливо, для центру міста це й прийнятна ціна, але ж треба враховувати стан
землі.
Колись хотіли зробити тут автостоянку, і це би розв’язало проблему паркувальних
місць у центрі, але влада боїться втратити понад півмільйона гривень.
Анатолій Власюк,
Закон України «Про безоплатну правову допомогу», який набрав чинності 9 липня
2011 року, є значним кроком вперед на шляху приведення вітчизняного
законодавства у відповідність до норм міжнародного права та практики
Європейського суду з прав людини. Закон забезпечує практичну реалізацію
конституційних гарантій забезпечення права кожного на судовий захист. За
відсутності спеціального закону встановлене статтею 59 Конституції України право
на безоплатну правову допомогу в частині її надання за цивільними та
адміністративними справами носило тільки декларативний характер. Оскільки до
цього часу державне фінансування було передбачено лише для оплати правової
допомоги у кримінальних справах у випадках, визначених Кримінально-процесуальним
кодексом України.
Прийнятий Закон надає кожному без винятку змогу не тільки «теоретично» мати
право на правову допомогу, але й ефективно реалізовувати його на практиці.
Ненадання подібної допомоги дорівнювало би позбавленню осіб, які не в змозі
дозволити собі адвоката до суду чи під час суду, доступу до правосуддя або
завдавало би удару по їхнім інтересам в разі судового розгляду справ, іншими
сторонами в яких виступають заможні люди або державні органи. Це порушувало би
принцип рівності перед законом, якого вимагає верховенство права.
Право на безоплатну правову допомогу не є абсолютним, оскільки воно може
надаватись безоплатно лише у випадках, передбачених даним законом.
Законом визначені два види правової допомоги, що надається безоплатно, зокрема
первинну та вторинну. Зазначений поділ має свій сенс, адже не завжди людині
потрібні послуги адвоката у судовому процесі (вторинна правова допомога), іноді
їй просто потрібно дізнатись як отримати спадщину або як укласти договір
дарування тощо (первинна правова допомога).
Безоплатна первинна правова допомога включає в себе можливість отримати
конкретну правову інформацію, консультацію та роз’яснення з правових питань,
складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів
процесуального характеру), а також надання допомоги в забезпеченні доступу особи
до вторинної правової допомоги та медіації.
Надання безоплатної первинної правової допомоги дає змогу інформувати особу про
зміст її прав та порядок їх реалізації, забезпечує можливість досудового
вирішення правових спорів, а також запобігає необґрунтованим часовим та
фінансовим затратам особи на доступ до адвоката.
Надаватись така допомога буде за результатом розгляду звернення, що
подаватиметься зацікавленою особою до органів виконавчої влади та місцевого
самоврядування. Причому така допомога має надаватися не більше, ніж за 30 днів з
моменту звернення, а для надання правової інформації відведено лише 15
календарних днів.
Безоплатна вторинна правова допомога передбачає захист від обвинувачення,
здійснення представництва інтересів осіб у судах, інших державних органах,
органах місцевого самоврядування, перед іншими особами, складання документів
процесуального характеру.
Правом на безоплатну правову допомогу можуть скористатися усі без винятку особи,
до яких застосовано адміністративне затримання, обрано запобіжний захід, такий
як взяття під варту, підозрювані у вчиненні злочину, які затримані органами
дізнання та слідства, реабілітовані відповідно до законодавства України. Також
таке право мають особи щодо яких суд розглядає справу, де участь захисника є
обов’язковою, про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, про визнання
фізичної особи недієздатною, про поновлення цивільної дієздатності особи, про
надання психіатричної допомоги у примусовому порядку. Крім зазначених вище осіб
вторинною безоплатною правовою допомогою також можуть скористатися уразливі
категорії осіб та особи, що належать до певної соціальної групи
(малозабезпечені, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування,
безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї,
також біженці, ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України
«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особи, які мають
особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які
належать до числа жертв нацистських переслідувань).
Безоплатну вторинну правову допомогу надаватимуть Центри з надання безоплатної
вторинної правової допомоги, адвокати на постійній основі за контрактом та
адвокати на тимчасовій основі на підставі договору. Відносини між державою і
адвокатами у сфері надання безоплатної вторинною правової допомоги ґрунтуються
на добровільній участі адвоката у наданні такої допомогу. Дані центри
Міністерство юстиції України повинно утворити при головних управліннях юстиції в
Автономній Республіці Крим, обласних, містах Києві та Севастополі до 1 січня
2013 року.
У разі звернення особи про надання безоплатної вторинної правової допомоги Центр
з надання безоплатної вторинної правової допомоги зобов’язаний протягом десяти
днів з дня надходження звернення прийняти рішення щодо надання безоплатної
вторинної правової допомоги. Після прийняття рішення про надання такого виду
допомоги Центр призначає адвоката, враховуючи його спеціалізацію, досвід роботи,
навантаження, складність справ, у яких адвокат бере участь. Надання такої
допомоги адвокатом підлягає належній оплаті. Адвокат, який надає безоплатну
вторинну правову допомого має всі права, гарантії та обов’язки встановлені
Законом України «Про адвокатуру».
Отже, з прийняттям закону «Про безоплатну правову допомогу» в нашій державі
започатковано створення дієвого механізму реалізації конституційного права
кожного на правову допомогу, що забезпечує належне виконання Україною її
міжнародних зобов’язань у сфері прав людини та запроваджує європейські стандарти
з надання правової допомоги та доступу до правосуддя.
Ірина Наконечна,
Обміняю на будинок чи квартиру в місті Трускавці або продам будинок в
Червонограді, 28 соток землі, двохповерховий гараж (другий поверх можливий під
кімнати), всі комунікації + легкове авто. Тел. 097 47 23 002 або 093 48 28 534.
Обміняю на будинок чи квартиру в місті Трускавці або продам трьохкімнатну
квартиру на першому поверсі в центрі Червонограда з двома добудовами і складом +
гараж під авто і можливе працевлаштування в Червонограді. Тел. 097 47 23 002 або
093 48 28 534.
№19 » №20 » №21 » №22 » №23 »
№24 » №25 » №26
№75 (319)
1 серпня 2011 р.
Новини Трускавця та регіону
З понеділкової наради
В Бориславі – новий начальник відділу освіти
Модричі загарбали трускавецькі землі, а нова влада мовчить?
Опалювальний сезон під загрозою?
Нова газета
Не платиш за воду – заберуть майно!
Учитель Івана Франка, бургомістр Дрогобича Ксенофонт Охримович (1846 - 1916)
2. Див.: Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / Кн. третя. Гімназія. – Львів, 2002. –
С. 145-147.
3. Вичерпну інформацію про хронологію каденцій подає лише І. Чорновол. – Див.:
Чороновол І. Українська фракція галицького сейму. 1806-1901 (нарис з історії
українського парламентаризму). – Львів, 2002. – С. 163, 166, 193, 212.
4. Див., напр., коментар упорядників 1-го тому творів І. Франка: Франко І.
Зібрання творів у 50-ти т. – К., 1979. – Т. 1. – С. 444.
5. Відомо, що Юліан Охримович був адміністратором церкви Св. Миколая в Уричі у
1868-1872 рр. З 1871 по 1908 р. він служив в Сенечові Долинського деканату, де,
вочевидь і помер. – Див.: Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської
архієпархії (1832-1944 рр.). – Т. 2: Духовенство і релігійні згромадження. –
Київ, 2004. – С. 334.
6. Про це згадує О. Барвінський. – Барвінський О. Спомини з мого життя. – Т. 2.
– Ч. 3 і 4. – Нью-Йорк – Київ, 2010. – С. 326.
7. Zdrada J. Ochrymovyc Ksenofont // Osterreichisches Biographisches Lexikon /
Red. Von Eva Obermayer-Marnach. – P. 203.
8. Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 326; Горак Р., Гнатів Я. Іван
Франко / Кн. третя. Гімназія. – С. 146.
9. Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / Кн. третя. Гімназія. – С. 146.
10. Там само. – С. 147.
11. Sprawozdanie dzrekcyi c.k. realnego gimnazyum Imenia Franciszka Jozefa w
Drohobyczu. Za rok szkolny 1876. – Lwow, 1876. – S. 18.
12. Франко І. Петрії і Довбущуки. Повість в двох частях. [Друга редакція] //
Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. – К., 1979. – Т. 22. – С. 327.
13. Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 326.
14. Sprawozdanie dzrekcyi c.k. realnego gimnazyum Imenia Franciszka Jozefa w
Drohobyczu. Za rok szkolny 1876. – S. 18.
15. Кмицикевич Г. Основание филии Общества имени Мих. Качковоского в Дрогобыче
// Слово. – 1876. – Ч. 71. – 22 июля; Протокол заседания общего собрания филии
Общества имени Михаила Качковского, проходивчшего в Дрогобыче 7 (19) июля 1876
г. // Там само.
16. Справозданье п. Ксен. Охримовича. Дрогобич, 3 (15) мая 1883 // Діло. – 1883.
– Ч. 50. – 5 (17) мая.
17. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф.
3. – Спр. 1603. – С. 223. Висловлюю принагідну подяку В. Галику за люб’язну
допомогу і надання тексту цитованої листівки.
18. Про творчі зацікавлення Івана Франка у Дрогобичі 60-70-х рр., в яких посідав
певне місце К. Охримович, див. докл.: Пилипчук Р. Ранні театральні зацікавлення
Івана Франка // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. –
2006. – Вип. 6. – С. 3-39.
19. Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 76, 81, 255, 266, 271-273, 277,
280, 283, 284, 288, 301-306, 312, 325-328, 331, 339, 401, 501, 502, 522, 667,
689, 726, 756, 793, 801, 812-815, 818, 879, 881, 896.
20. Див. про це докл.: Кріль М. Іван Франко в австрійському виборчому процесі
1890-х років // ДКЗ. – Вип. ІХ. – Дрогобич, 2005. – С. 115-125. Тут же подана
вичерпна бібліографія проблеми.
21. Справозданье п. Ксен. Охримовича. Дрогобич, 3 (15) мая 1883 // Діло. – 1883.
– Ч. 50. – 5 (17) мая.
22. W sprawie wyborow gminnych // Gazeta Naddniestrzanska (далі – GN). – № 1. –
Drohobycz , 1887. – S. 4.
23. Tamze.
24. Wybory do rady gminnej. // GN. – № 2. – Drohobycz , 1887. – S. 3-4.
25. Tamze.
26. Tamze.
27. Wybory drohobyckie // GN. – № 6. – Drohobycz , 1887. – S. 3.
28. Kronika miejscowa // GN. – № 8. – Drohobycz , 1887. – S. 4.
29. Z Rady gminnej // GN. – № 3. – Drohobycz , 1888. – S. 2.
30. Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 326.
31. Похвальную грамоту… / Новинки // Галичанин. – Львов, 1895. – Ч. 79. – 11
(23) апреля. – С. 3.
32. Франко І. Історія моєї габілітації // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. –
К., 1983. – Т. 39. – С. 48.
33. Див.: Буляр Ц. Иезуито-базильяне и церковное имущество в Дрогобыче //
Галичанин. – 1906. – Ч. 252. – 17 (30) ноября. – С. 2.
34. Msciwujewski M. Z dziejow Drohobycza. – Cz. 2. – S. 177-180.
35. Див.: Ксенофонт Охримович / Померли // Діло. – 1916. – № 6 (8905). – 6
січня.
36. Див.: Охримович Климентина / Упокоились… / Посмертныи вести // Галичанин. –
Львов, 1898. – Ч. 16. – 21 августа. – С. 3.
декан історичного
факультету Дрогобицького ДПУ ім. І. Франка
Георгій Шаповалов про тризуб, святого Климента, українську історію та Трускавець
В дискусії народжується істина. Проте тільки в тому випадку, коли дискутують між
собою розумні люди і розмовляють, слухаючи один одного, а не лише сам себе. На
жаль, багато політиків до цього ще не доросли, тому і маємо ще так багато до
роботи. І не лише в житті політичному, соціально-економічному чи культурному. Як
не парадоксально про це говорити на двадцятому році нашої незалежності, та
Україна ще не має єдиної офіційної, а водночас і правдивої та доступної історії.
А історія ж задає вектор розвитку нації.Землі Бориславські
історик-краєзнавець,
газета "Нафтовик Борислава"
Михайло Сендак збіднів на одну гривню
часопис "Тустань"
Пропонують купити “погану” землю
часопис "Тустань"
Надання правової допомоги відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу»
провідний спеціаліст Трускавецького міського управління юстиції
Оголошення
© 2008-2011 Незалежне видання "Трускавецький вісник". Всі права застережено.
Видається з 14 серпня 2008 року. Розповсюджується безкоштовно.
Засновник, головний редактор та відповідальний за випуск – Володимир Ключак.
Редакція публікує виключно ті матеріали, які збігаються з точкою зору редакційної команди.
Контакти: e-mail: anda_panda@ukr.net, моб.тел. 8 (097) 38-36-112
Публікація на порталі www.turportal.org.ua з дозволу Редакції.