Хто володіє інформацією, той володіє світом!
№1 » №2 » №3 » №4 » №5 »
№6 » №7 » №8 » №9 » №10 »
№11 » №12 » №13 » №14 » №15 »
№16 » №17 » №18 »
Як повідомив начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту ТМР Зенон
Пристай, депутат міської ради Богдан Габшій виступив з ініціативою проведення до
Дня Незалежності України футбольного матчу між командами складу депутатського
корпусу ТМР та командою трускавецького міськвиконкому. Чи вдасться втілити цей
задум в життя, наразі невідомо. В той же час заступник міського голови Трускавця
Валентина Бодак вважає, що можна провести змагання з футболу між командами
міськвиконкомів сусідніх міст – розмова про це із владою Борислава та Дрогобича
пройде найближчим часом.
Від середи, 20 липня, в с. Урич Сколівського району (фортеця "Тустань") буде
діяти наметовий табір для трускавецьких пластунів. Про це повідомив керівник
"Пласту" в Трускавці Олег Рега. Табір діятиме 14 днів, поряд із 30 дітьми
перебуватиме 10 виховників. Як зазначив начальник відділу у справах сім’ї,
молоді та спорту ТМР Зенон Пристай, вже є всі необхідні погодження, зокрема і
від санстанції Сколівського району.
На понеділковій нараді 18 липня міський голова Трускавця Руслан Козир повідомив,
що станом на п’ятницю, 15 липня, заповнюваність у санаторно-курортних закладах
Трускавця становить 87%. Це непоганий показник у порівнянні з Хорватією чи
Кримом. Як повідомив пан Козир, до кінця року у ЗАТ "Трускавецькурорт" має бути
1005-ва заповнюваність, вони очікують на додаткових 10 тисяч людей, які приїдуть
на курорт.
Теж мер висловив задоволення станом справ в курортному парку, тим, що працюють
вбиральні і відпочивальники не відчувають з цього приводу дискомфорту. Восени з
парку вивезуть сухостой. Окремим двірникам слід звернути увагу на прибирання
сміття.
Наразі головне питання в місті – підготовка до осінньо-зимового періоду. До
цього часу КП "Парк курортний" має придбати два трактори зі щітками через
тендерні процедури.
Непокоїть голову рівень виконавчої трудової дисципліни у міськвиконкомі. Це при
тому, що він не знає, що відбувається за його відсутності. Приклад – п’ятниця 15
липня, коли потрібних людей в мерії не можна було знайти, бо вже "після обіду".
Розпочато роботи на насосній станції третього підйому, які мають завершитися 18
серпня. Буде продовжено роботу по ліквідації стихійної торгівлі, особливо біля
газетного кіоску неподалік продовольчого ринку. Буде активізовано процес
творення ринків по мікрорайонах для реалізації продукції фермерів.
В літній період відділ у справах сім’ї, молоді та спорту основну увагу поклав на
оздоровлення дітей. Трускавецькі діти вже відпочили в "Артеку" та "Молодій
гвардії", у Скадовську, Кирилівці Запорізької області, відпочивають у
Севастополі. Йде підготовка до Дня Незалежності, через наше видання влада
звертається до представників молодіжних при партійних організацій, щоб
зголошувалися в мерію та вносили свої пропозиції, а то вийде як із Днем молоді,
коли тільки одна політична сила мала преференції, а інші обурювалися цим.
Натомість начальник відділу освіти ТМР Михайло Шубак повідомив, що триває робота
по ремонту в школах, Трускавець теж має намір брати участь в пілотному проекті
"Відкритий світ" щодо комп’ютеризації шкіл міста. До нового опалювального сезону
СШ № 2 буде підключена до котельні "Спортовця", а СШ № 3 – до котельні міської
лікарні.
За словами Василя Кирилича, під час акції буде розповсюджуватися "Відкритий лист
учасника одиночного протесту «Кобзар проти переслідування за віру!»", а також
відеоматеріали про життя християнської спільноти. Акція розпочинається у Львові
19 липня 2011 року, продовжуватиметься в інших містах західного регіону України
та столиці нашої держави Києві.
У Львові протестувальник планує проводити акцію-протест 19 липня біля редакції
однієї із львівських газет, яка, за його словами, звела наклеп на правовірних
греко-католиків, а також біля міської ратуші та Собору Святого Юра. Години
проведення акції: 9.00, 12.00 та 15.00 відповідно.
Довідка. Василь Кирилич - громадянин України, кореспондент та дописувач кількох
ЗМІ, член Національної спілки кобзарів України, засновник та член декількох
громадських об'єднань. За віросповіданням - правовірний греко-католик (УПГКЦ).
Інформацію подано за прес-релізом.
Під час другої світової війни навколо сіл Зимівки та Орова по лісах, коло
потоків та полонинах таємно у ночі проводилися поховання загиблих воїнів
Української Повстанської Армії, які активно діяли на цьому терені. Скільки саме
там поховано, ніхто вже не скаже.
У 1979 році ця могила на чолі зі сколівськими комуністами була бульдозерами
по-варварськи зруйнована. На цьому місці засіяли колгоспний овес. Розрахунок був
на втрату пам'яті людей про це місце поховання.
У 1989 році при допомозі Бориславського «Меморіалу» та Дрогобицького Братства
УПА розпочався процес відновлення братської могили. На той час там було відомо
прізвища тільки 26 осіб, решта були невідомі. Велися пошуки свідків тих далеких
подій. Очевидці розповіли про місця тимчасових поховань повстанців. Всі вони
були віднайдені, ідентифіковані і урочисто поховані у згадані братській могилі
на горі Бренів. Поблизу могили була зведена капличка Пресвятої Богородиці. А у
2006 році була встановлена на капличці на горі Бренів меморіальна таблиця
присвячена Президенту УГВР Кирилу Осьмаку, який у цій місцевості у 1944 році був
важко поранений. Тепер в могилі поховано 79 осіб. Пошуки тривають. Детальна
історія про поховання у братської могили на горі Бренів, про життєві подвиги
українських героїв, які полягли за волю України описано місцевим краєзнавцем
Богданом Гуцилом у його книзі «Воскресла Бренів – пам’ять у світи», з якою можна
познайомитися в Інтернеті, за посиланням
http://protruskavets.org.ua/2010/08/19/breniv/
Про все це коротко розповідає листівка, видана нещодавно видавництвом "Сурма" в
Дрогобичі. Листівка видана коштами таких людей – Богдан Гуцило (1000 гривень),
Сергій Кнюх (300 гривень), о. Михайло Комарницький (200 гривень). А в
найближчому майбутньому коштами обласного депутата Петра Іванишина буде випущено
в світ видання, присвячене Бахчисарайській іконі Матері Божої, повідомив Богдан
Гуцило.
Маємо велике прохання, якщо комусь відомо про події та осіб, пов'язаних з
похованнями у братській могилі на горі Бренів, просимо повідомити за тел. (247)
6-88-31 Богдану Гуцилу - упоряднику цієї листівки.
До речі, щорічно в третю неділю вересня буде відправлятися Служба Божа та
Панахида поблизу братської могили та каплички Пресвятої Богородиці -
Меморіального комплексу, який має державний історико-архітектурний статус і який
внесено до реєстру нерухомих пам’яток України № 1805-Ш від 8.06.2000 р. на горі
Бренів, урочище Марголичі, с. Орів, Сколівського району. Там відбуватиметься і
Ватра Пам'яті Героїв, які боролися і полягли за волю України.
У житті кожного з нас може трапитись така ситуація, коли ми вимушені залишити
свої щоденні звичні справи через хворобу і опиняємося на лікарняному ліжку. Тоді
нам видається, що ми залишилися сам на сам зі своєю недугою і нікому нема до нас
діла. Але це не так. Навіть у такій скрутній ситуації Бог не залишає нас, Він
поряд! Пересвідчитися у цьому ми можемо, читаючи рядки Святого письма, тоді
пізнаємо Його безмежну любов до нас.
У Cтебницькій міській лікарні діє бібліотека християнської книги, де Ви маєте
змогу отримати чудове спілкування, молитовну підтримку, роздумувати над
глибинами Божої мудрості і відчути Його любов. Запрошуємо Вас кожного вівторка о
16.00 годині на цікаві зустрічі та роздуми навколо Біблії (на третьому поверсі
лікарні, у ЛОР відділі, біля кабінету УЗД). Контактний телефон: (098)9762570.
12 липня діти і молодь церкви "Добра Новина" з міста Стебника відвідали зоопарк
«Лімпопо», який знаходиться у селищі Меденичі. Це найбільший зоопарк у
Львівській області. На території зоопарку проживає понад 300 тварин, які
привезені з різних місць і зоопарків світу. Діти чудово провели час у цьому
гарному місці: спостерігали за звірами і птахами, з цікавістю гуляли доріжками
парку, з великою радістю каталися на гойдалках, отримали море вражень і
задоволення від побаченого. Відвідини зоопарку і знайомство з його мешканцями
залишили у серцях дітей багато сильних і незабутніх спогадів.
Книга - одне з найбільших чудес, створених людиною. Ми вже не можемо уявити
свого життя без книг. Вони сприяють росту інтелектуального рівня людини. А для
збагачення людини необхідне Боже слово, яке дає нам пізнання Господньої любові.
При Церкві "Добра Новина" діє магазин християнської книги "САФАР". У нас великий
вибір Святого Письма, біблійних довідників, симфоній, ілюстрованих дитячих
Біблій та духовної літератури. Запрошуємо Вас завітати до нашого магазину. Ми
відкриті для Вас з понеділка по п'ятницю з 11.00 до 16.00 год., тел: (0324)
44-14-42.
Власна інформація
Як зазначив у вступному слові о. д-р Борис Гудзяк, ректор УКУ, університет
вперше нагороджує такою відзнакою. Акцентуючи на служінні преосвященного Юліяна
(Вороновського), ректор УКУ додав, що постать владики є прикладом смиренного
мужа, який, незважаючи на обставини життя, залишився вірним Христові та Церкві.
У своєму подячному слові перший почесний доктор УКУ зауважив, що цією відзнакою
Український католицький університет вшанував покоління єпископів, священиків та
вірних підпільної УГКЦ. Рівно ж владика подякував усім, з ким Господь
благословив йому співслужити та співпрацювати.
Зі словами подяки за батьківську турботу о. Борис Гудзяк звернувся до
Блаженнішого Любомира, який до лютого 2011 року обіймав уряд Глави УГКЦ, а також
був Великим Канцлером УКУ.
"Сьогодні я прощаюсь з вами, - сказав до університетської спільноти Блаженніший
Любомир. - Однак це прощання не означає, що ми більше не зустрінемось." Зазначимо, що після свого сходження на престіл Глави УГКЦ уряд Великого Канцлера
УКУ відтепер обіймає Блаженніший Святослав (Шевчук).
о. Олег Чупа,
Депутат Дрогобицької міської ради Богдан Пристай (УНА) від імені виборців на
черговій сесії висловив претензії Львівській залізниці щодо неякісного
перевезення пасажирів електропоїздом Львів-Трускавець.
«Люди нарікають, що мало вагонів третього класу, в яких їздить переважна
більшість пасажирів, тому вони переповнені, - каже депутат. – Також пасажири
справедливо вважать, що з Дрогобича до Львова дві години в дорозі – це задовго».
Народний обранець вимагає від Львівської залізниці навести лад з підозрілою
відсутністю в касах вокзалу Дрогобича квитків на поїзди кримського напряму.
Іван Тихий
- 15 липня перший заступник голови райдержадміністрації провів нараду з питань
підготовки до роботи в осінньо-зимовий період бюджетних установ району.
Приділено увагу підготовки до роботи Меденицької котельні. Прес-служба Дрогобицької РДА
«Уявляв, що повія – це людина, котра усіма думками заглиблена у порнографію,
еротику, статевість, вона хвора, не дбає про себе, а займається цим із бажання,
чи примусу», – говорить о. Василь Поточняк, сьогодні виконавчий секретар
Пасторально-Місійного Відділу УГКЦ, колишній координатор українців в Італії, на
практичному місійному семінарі для семінаристів УГКЦ, котрий відбувся у кінці
червня 2011 р. у Львівській духовній семінарії Святого Духа. Священик розповідає
про ситуацію у цій ділянці праці, яка має різний «текст» за кордоном та в
Україні.
«На чужині ти гостро розумієш, що ці люди, – твої вірні. Те, що відбувається там
з ними, – не на рівні жартів. Деякі розповідають, що цілу ніч сидять, прикуті до
батареї, обслуговують клієнтів. Наприклад, в селі, в якому живе 500 людей,
чоловіки після роботи приходять ввечері на каву, відтак піднімаються до цієї
жінки на другий поверх – і так роками», – розповідає священик.
- Торкаюсь цього питання, бо ми зустрінемось з цим і в Україні. Тут також є
«жінки вулиці», але ними ніхто не займається. У нас, звичайно, менше, бо
заробітки не такі аж великі, та й ці жінки більше скриті в готелях, а ось за
кордоном це дозволяється в багатьох країнах, або толерується, тому там це дуже
видно. У нас, в Україні, цими людьми ніхто не займається, можливо, священики,
монахи, чи монахині приватно. Я особисто не зустрів жодної праці з жінками
легкої поведінки в Україні ні у Католицькій Церкві, ні в Православній. Був один
симпозіум на цю тему, який організовувала Конгрегація у справах мігрантів та
іммігрантів, на який з УГКЦ Блаженніший Любомир делегував мене. Не знаю більше
жодних організацій, які займаються ще цими питаннями.
- В Італії, натомість, цілі структури опікуються тими людьми, тому що ми
розуміємо, що це найбільш нещасні люди, бо у в’язниці термін перебування – 10
років, а тут – до смерті. Служачи в Італії нашим вірним, зголосився помагати
Римо-Католицькій Церкві. Мене попросили опікуватися жінками легкої поведінки,
серед іншого, тому, що володів слов’янськими мовами і міг з ними спілкуватися.
- При Католицькій Церкві в Італії є кілька церковних товариств, які займаються
виключно жінками легкої поведінки. Таке товариство колись заснував священик Дон
Бендзі і за своє життя «з дороги забрав» 10 тисяч жінок легкої поведінки, з
котрих, за його словами, близько 500 залишили цю справу, понад 9 тисяч
повернулися назад до цього «ремесла». У Римі, наприклад, є монастир, який має 10
двоповерхових будинків, де таких жінок поселяють на місяць-два, відтак приховано
десь переводять. Є також монастир, який тільки ними займається. Так є по різних
містах.
Ділячись особистим досвідом, прийшов до запитання без відповіді, яке постало
перед ним: «Чому ці жінки не можуть це залишити, навіть маючи бажання?»
- Належав до церковної організації «Дерево Киринейчика». Це було церковне
товариство, зареєстроване в державі. Наша праця полягала на тому, щоб якось
поспілкуватися з ними. Моїм першим шоком було те, що 90% дівчат-проституток,
котрим ми ставили запитання, чи ти хочеш з нами поспілкуватися, бачачи
священика, не відвертались, а відповідали – «Радо». Ми виходили, ставали в коло,
давали каву тій людині, котра говорила, що замерзає, і починали розмовляти,
запитувати. Ми не говорили про гріх, не говорили про Бога, про це не йшлося, а
просто запитували: «Як ти почуваєшся?», – на що вона одразу відповідала: «Не маю
виходу».
- Мене вразила одна старша жінка, котра сказала: «У мене восьмеро дітей в
Румунії, я не можу заробити на них, поможіть мені якось фінансово, я завтра
звідси піду». Пригадую, як інша говорила, що як іде на таку працю – завжди
молиться, бо знає, що це може бути останній день в її житті. Майже кожна просить
порятунку. Одна полька говорить: «Я вже хочу повертатись у Польщу, чоловік каже
привезти гроші, а я не можу заробити: вдень прибираю, а ввечері – тут». На загал
люди говорять: «Я не знаю, чому я тут є». Вони запитують про Бога, про віру.
Багато з них є «нормальними» людьми, котрі потрапили туди або внаслідок примусу,
або себе ментально так примусили, що не можуть повернутися. За ніч в середньому
розмовляли з 30 особами. Запитували: «Чи не хотіла б залишити», – усі
відповідають: «Так, радо». Давали візитку, де була адреса Церкви, яка займається
цими людьми. Завершенням нашої розмови була пропозиція разом помолитися. Ставали
в коло – і молилися. Важко було молитися, було таке враження, що це наруга над
Богом, «перли свиням». Коли ти бачиш жінку легкої поведінки, спершу це
асоціюється з еротизмом, збудженням. Коли ж починаєш з тими людьми спілкуватися
– відчуваєш співчуття, драму, смерть, трагедію. Це «живі трупи», які стоять на
дорогах, там вже давно немає нічого жіночого, вони переводять через своє тіло
велику кількість людей, за їхніми словами, 20-30 осіб за ніч. Ці люди не знають,
як туди зайшли і не знають, як звідти вийти. Та маленька розмова до п’яти
хвилин, яку ми мали з ними, давала їм хоч крихту радості. Я був приємно вражений
і дуже здивований, що вони після цього приходили до нас у будній день сам на сам
на розмову. Одна із них, котра дуже важко пережила цю драму, аж після чотирьох
років почала зі мною відкрито розмовляти. Допускаю, що у тих людей, котрі тим
займаються, щось відбувається на рівні психіки. Закликаю не судити їх, не
сміятись з них, бо наркотик – це слабше, дія пройде і людина може якийсь час
спілкуватись, а ці люди як в тумані, вони до себе «не пропускають».
- Пригадую, як одна жінка із Сербії попри наші переконання, вмовляння, говорить:
«Я маю онкозахворювання, завтра іду на операцію, може, і не виживу, помоліться
за мене, але я інакше не здатна заробити».
- Відповіддю на наші слова-вмовляння і переконування залишити цю справу, була
реакція однієї негритянки: «Ви християнська країна, ваші чоловіки християни,
католики, нас експлуатують, а ви хочете нас спасати? Ідіть до ваших чоловіків,
котрі нас купують, бо мають гроші, і спасайте їх, бо вони будуть мати у своєму
житті більше пекло, ніж ті, котрих вони використовують тільки тому, що мають
гроші. Ви, Західна Європа, нас експлуатуєте, бо ви все зробили, щоб «гріш»
керував у цьому світі», – «кричала» її душа.
- На кожній конференції піднімаю питання: «Ми завжди говоримо про жінок легкої
поведінки, але не говоримо про чоловіків легкої поведінки, католиків, християн,
православних, котрі користають, бо мають гроші. Якби не було попиту – не було б
товару», – зауважує священик. «Для мене з цього досвіду постало найбільш
загадкове питання: «Чому вони з того не бажають виходити?» Склалось враження, що
ці люди закодовані», – завершує о. Василь.
Довідка. В Італії на даний час є від 50 до 100 тисяч проституток, серед них не
лише українки: найбільше з Нігерії, є також румунки, африканки, польки,
росіянки, чешки.
Іванна Рижан
Навесні наші читачі мали можливість читати інтерв’ю із артисткою Оксаною
Сташенко, співаком Олегом Дзюбою, музичним дуетом "Мюзік Бомб". А сьогодні
спілкуємося із лауреатом нагороди "Голос унікальної краси", Народним артистом
України Олександром Василенком.
Заходячи в одну з кімнат санаторію "Карпати", де набирається перед концертом сил
Олександр Миколайович, зустрічаємо поважного чоловіка у розквіті сил. Добрі очі
та щира посмішка зразу ж виявляють у ньому людину з позитивною аурою. Коли ж він
відкриває рот, то стає зрозуміло, що нагороду "Голос унікальної краси" він
заслужив.
- Її я отримував двічі в Італії на Міжнародному фестивалі "Світ музики", -
пригадує Олександр Василенко. – Це було в 1999 та в 2000 році. Окрім диплому я
отримав і гран-прі цього фестивалю.
- Пане Олександре, з таким голосом Ви, мабуть, з самого дитинства мріяли стати
співаком?
- Музику я слухав із колиски, мій батько грав на багатьох інструментах і
прищепив мені любов до музики, до пісні. Тож я бачив себе співаком ще змалку.
Але в якийсь момент я чомусь вирішив, що це надто велика відповідальність для
мене, почав уявляти, як я виходжу на велику сцену і несвідомо ці свої природні
бажання почав придушувати.
Після військової служби на морі в Севастополі я навчався у Ленінградському
інституті водного транспорту і на третьому курсі мене наче перемкнуло. Я
зрозумів, що мушу займатися музикою. Випадково, коли я прогулювався Ленінградом,
Театральною площею, зайшов до консерваторії. Там якраз проходили
прослуховування. Я в бібліотеці попросив партитуру опери "Запорожець за Дунаєм"
і за результатами прослуховування пройшов відбір.
Пан Олександр розповідає про те, як він навчався у вокальній студії, як багато
його навчив Олександр Голобородько, про перебування у так званій "народній
консерваторії", про те, як багато дають заняття в хорі, коли кожен фальш є
відчутний і ти розвиваєш слух, шліфуєш його, виробляєш інтонацію тощо. Слухаючи
цей чарівний голос, не стримуюся, щоб не запитати – це бас чи баритон?
Я завжди хотів співати тенором, але мене завжди тягнуло "вниз". Тож мій голос
– бас-баритон.
- А нема загрози Вашому голосу унікальної краси? Знаю, що з цим проблеми мали
багато артистів, зокрема і Степан Гіга…
- Я консультуюся у відомого лікаря Трино, так він мені сказав, що голосові
зв’язки у мене як для баса товсті і довгі. Те, що в мене "оксамитовий тембр",
мені вперше сказали ще у школі, здається, це був сьомий клас, коли я почав
навчатися в іншій школі. Згодом мені не один раз говорили те саме. Звичайно, я
дбаю за свій голос, адже багато відомих артистів робили операції, щоб зберегти
голос, зокрема вирізали "співацькі вузлики". Коли я виступаю у Трускавці, то
"Нафтусю" можу пити тільки після концерту, до концерту я не ризикую. Для
профілактики приймаються відповідні препарати.
- А Ви часто буваєте в Трускавці?
- У Вашому місті я виступав неодноразово, у різних складах. Переважно концерти
організовувала компанія "Шлягер" – вони збирають зірок і організовують концерти.
Виступав із Віктором Павліком, Павлом Дворським. Часто виступав із концертами, в
тому числі сольними, в Палаці культури імені Шевченка. Брав участь у концертній
програмі до Дня Незалежності України в 2010 році.
- А в санаторії "Карпати" це Ваш перший виступ? (розмова відбувалася за кілька
годин перед концертом в "Карпатах" 15 липня)
- Ні, я вже виступав у "Карпатах". Сюди мене запросив заступник генерального
директора оздоровниці Іван Скибак, з яким ми познайомилися під час одного з моїх
концертів у Трускавці.
- Чи працюєте десь постійно і чи їздите з гастролями по Україні та за кордон?
- Ось вже вісім років я є голова Міжнародного дитячого фестивалю "Зоряний
Сімеіз" (Сімеіз – місцевість у Криму, під Ялтою). Нещодавно пройшли мої гастролі
Україною – Вінниця, Суми, Черкащина… Працював я і в Державному духовому оркестрі
(тепер він має статус Академічного Національного), і в Дитячому музичному театрі
опери та балету, а з 1994 року я – в "Київській камераті" (Національний камерний
ансамбль).
- Знаю, що Ваші шляхи перетиналися і з Таїсією Повалій…
- Так, з нею, Віталієм Свиридом та іншими співаками ми творили проект
"Екстра-фактор", це був кінець 80-х років, здається. Тоді ми створили відомі
"Купальські забави", можете їх, до речі, переглянути на You-tube.
- А чи не боїтеся Ви фізичної праці? І чи відпочиваєте, чи все Ваш життя – це
суцільна праця?
- Нещодавно два тижні я відпочивав на Майамі (Флорида). Там сімнадцять островів
розміщені по прямій і з останнього видно Кубу. А взагалі для мене відпочинок –
це зміна діяльності. Можна сказати, що я постійно відпочиваю, поєднує приємне з
корисним.
Щодо фізичної праці, то її не боюся, а навпаки, люблю. В певний період мого
життя мені доводилося працювати вантажником на хлібозаводі, а це, повірте,
велике фізичне навантаження.
- Чи передали Ви свій чарівний голос у спадок?
- У мого сина дуже красивий голос, його часто навіть плутають з моїм. Та син не
хоче йти моїм шляхом, не хоче бути артистом, більше часу проводить за
комп’ютером…
- Пане Олександре, як Вам наш Трускавець?
- Як я лише приїжджаю сюди, одразу відчуваю це не просто чисте, а дуже чисте
повітря, таке свіже, смачне. Ну і краєвиди, природа…
Разом з паном Олександром виходимо на балкон з його кімнати № 401 в санаторії
"Карпати". Оповиті легкою імлою гори – передгір’я Карпат, зелені ліси, водне
плесо питного трускавецького озера, краса! І все це – Божий дар, як і "Нафтуся",
як і життя кожного з нас, як і ці таланти, які носимо в собі. У Олександра
Василенка це унікальний голос, у когось іншого – дар до малювання чи поезії, ще
в інших – вміння творити, будувати, різьбити чи мислити. Головне – не закопати
талант у землю, а розвивати його. І тоді він служитиме не лише на користь його
власнику, але і на радість людям та на славу Богові – так, як служить голос
унікальної краси Олександра Миколайовича Василенка.
Володимир Ключак
Грати в парку заборонили не лише тим, хто звуковою підсилювальною технікою може
й створював певний дискомфорт для відпочивальників, а й акордеоністові
Володимиру Ковалишину та відомому в Україні виконавцеві на старосвітських
кобзарських інструментах Василю Кириличу. Останній через свою зайнятість дуже
зрідка виходив у парк співати кобзарських пісень, а коли одного дня вирішив
збагатити зачерствілі душі теперішнього зматеріалізованого люду старовинними
думами, то йому... намагалися це заборонити. Тоді, щоб не допустити ескалації
конфлікту та не виносити сміття з хати, "Трускавецький вісник" виступив у ролі
посередника. Було організовано зустріч постраждалої сторони з міським головою
Трускавця Русланом Козирем, в результаті якої вдалося досягти порозуміння. Воно
полягало в тому, що відтепер до музик ніхто не виставлятиме жодних претензій.
Як могли зауважити читачі нашого видання, про цей випадок тоді, у травні, ми не
обмовилися жодним словом. Зробили це свідомо всупереч нашій позиції, що нічого
від громади приховувати не варто. Хоча вже тоді можна було подібний інцидент
трактувати, як намагання переслідувати українську пісню в місті-курорті на
Західній Україні (!). Та все ж ми пообіцяли меру Трускавця, що цю тему
порушувати не будемо і слова дотримали. Та, на жаль, не дотримав обіцянки
міський голова. Можливо, це і не його вина, бо є ще території в Трускавці, на
які влада його не поширюється і такими територіями є землі, які знаходяться чи
то у власності, чи то у вічній оренді в ЗАТ "Трускавецькурорт".
Отже, тихого п’ятничного ранку 15 липня на східцях у затінку в тридцяти метрах
від верхнього бювету присів бандурист. Розчохливши свій музичний інструмент та
налаштувавши його, почав сивочолий кобзар награвати давню українську мелодію.
Спраглі живої автентичної музики та української пісні, відпочивальники гуртом
обступили бандуриста, слухали його, роздивлялися, як пальці вміло перебирають
струни старосвітської бандури. Бо ж ще з давніх часів в Україні кобзарі
користувалися шаною та повагою серед народу, але їх ніколи не любили власть
імущі. Та навіть за часів царської Росії чи тоталітарного комуністичного режиму
годі було собі уявити, щоб до музиканта поставилися так, як це мало місце вже за
нашого сьогодення, за часів незалежної України. "Це приватна територія, тут щоб
грати, потрібно мати дозвіл комерційного директора ЗАТ "Трускавецькурорт".
Присутні були обурені такими нахабними словами охоронця, після словесної
перепалки та взаємних звинувачень у неадекватності бандурист залишився на своєму
місці. Але чи міг він далі із таким спокоєм та насолодою продовжувати свою
благородну місію, яка творить благодатний дух нашої оздоровниці, коли йому
просто наплювали в душу? Очевидно, що ні, тож бандурист зібрав свої нехитрі
пожитки і пішов шукати правди, наче герой староукраїнських дум.
Святе місце порожнім не буває, за кілька хвилин в затінку біля сходів
підприємлива господиня почала продавати пляцки, але її ніхто й не думав
турбувати. Лунала і музика, але це було крикливе голосіння з гучномовця,
запрошення відвідати концерти в ПК імені Шевченка, а не автентика, яка
торкається струн душі.
- Що плануєте робити далі? – запитую в бандуриста.
- По-перше, було ображено мою честь та гідність, тож, можливо, позиватимусь. У
травні Руслан Козир вибачився переді мною за інцидент біля нижнього бювету,
натомість слів вибачення від охоронної фірми я так і не почув. Також повідомлю
про цей випадок у Національну спілку кобзарів України – такого в Україні не
чувано, щоб бандуристові забороняли грати. Це ж не на чиємусь обійсті я грав, а
в громадському місті. Подібних проблем у мене не виникало ніколи ні у Львові в
Шевченківському гаю, ні в Кракові, ні в інших українських та закордонних містах.
- А до мерії знову не будете звертатися?
- Я думав над тим, що у випадку повторення інциденту варто зібрати з десяток
бандуристів і почати грати під будинком Трускавецької міськради. Влада в місті
повинна знати про все, що робиться і належним чином реагувати. Бо ж дії цих
горе-охоронців та тих, кому вони служать, щодо мене та інших музик, порушують
права людини та суперечать чинному законодавству України. Замість того, щоб
сприяти популяризації української народної пісні, у нас хочуть її відібрати…
Зізнаємося, що нам вкрай неприємно було порушувати цю тему, адже честі винним у
конфлікті вона не додає. Не хочеться виносити сміття з рідної хати, проте як
діяти, коли влада не може захистити творчу людину від нахабного охоронця?
Нанівець зводяться заходи з промоції, коли відпочивальник наживо бачить, як
насправді ставляться до культури та як плекають національну самосвідомість на
нашому курорті. Небажання бачити на своїй території яскравого представника
української нації показує справжнє нутро власника території. Неспроможність
міської влади показати, хто ж господар у місті, вкотре доводить, що в цьому
плані потрібно щось радикально змінювати. Здається, невеличка конфліктна
ситуація (щоб вона лише не переросла у скандал) відобразила цілий клубок
прихованих проблем, які варто обговорити і почати розв’язувати.
А дух української пісні, який намагалися приборкати різні зайди та окупанти,
повинен надихати й кріпити український народ. В тому числі й у нашому Трускавці
- щоб було без обмежень: "там можна, а там не можна, бо це приватна територія".
І стати на її захист повинен кожен свідомий українець – таких людей має бути
більшість в нашому місті-курорті.
Степан Гнатків
Вступне слово прозвучало з вуст Богдана Івановича Юськіва, заступника начальника
Головного управління юстиції у Львівській області, а заключне – від Корчинського
Романа Івановича, начальника Трускавецького міського управління юстиції. Семінар
тривав з 10 до 12 години, першим слово для доповіді мав Заслужений юрист
України, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу
Львівської комерційної академії Мацько Михайло Антонович. Він в легкій та
доступній формі провів майстер-клас для молодих юристів, розповів про різницю
між поняттями "правосуддя" та "судочинство", а тема його бесіди з присутніми
була «Принципи і основні напрямки реформування судової гілки влади». Тема досить
актуальна, жваве зацікавлення викликали питання можливого впровадження суду
присяжних в Україні, виборності суддів та скасування їхнього довічного
призначення, адже не таємниця, що часто це (довічне призначення) стає причиною
самовпевненості окремих суддів, породжує почуття безкарності, а відтак і
корупцію.
Види провадження, господарське право, яке має право на існування як окреме
право, а не в складі цивільного, запровадження єдиного реєстру корупціонерів в
Україні, щоб на державну службу не могли потрапити не лише "темні особистості",
а й члени їхній сімей – таким широким був спектр питань, які заторкнув Михайло
Антонович. Законодавство вдосконалюється, нещодавно вступили в дію ряд законів,
зокрема "Про корупцію", "Про доступ до публічної інформації", "Про судоустрій і
статус суддів", але цей процес ще триватиме і ми є свідками змін, які в
судочинстві можуть стати переломними, вважає науковець.
Із доповіддю на тему «Поняття та значення суверенітету. Етапи формування вчення
про суверенітет державної влади» виступила заступник голови Координаційної ради
молодих юристів при Головному управлінні юстиції у Львівській області Лабик
Мар’яна Михайлівна. Логічним продовженням її доповіді став виступ депутата
Трускавецької міської ради Процишина Богдана Богдановича, голови постійної
депутатської комісії з питань депутатської діяльності, законності, етики,
регламенту, місцевого самоврядування та зв’язку із засобами масової інформації,
голови Координаційної ради молодих юристів при Трускавецькому міському
управлінні юстиції. З ностальгією згадували присутні ті часи, коли творилася, чи
радше відновлювалася наша державність – кінець 80-х – початок 90-х рр. минулого
століття. Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990, ГКЧП (ДКНС
по-українськи), Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року,
референдум 1 грудня 1991 та вибори Президента України – аж не віриться, що
минуло два десятиліття з цього часу. Незважаючи на те, що обговорювалися високі
матерії (тема "Декларація про державний суверенітет України". "Суверенітет
держави" і його співвідношення із «суверенітетом народу» і «суверенітетом
нації»), слухати було надзвичайно цікаво – виступи були живими, перемішані зі
спогадами як п. Процишина, так і п. Юськіва.
Подібні заходи повинні стати традиційними і проводитися мінімум раз на рік у
Трускавці – зазначив Роман Корчинський, начальник міського управління юстиції.
Юрист повинен не тільки сам знати право, а і проводити правову освіту серед
населення, особливо це стосується юристів, які працюють в державних установах,
зазначив Богдан Юськів. А незабаром всі юристи перед прийняттям на роботу
повинні будуть проходити практику на базі управлінь юстиції, було зазначено під
час семінару. Хто любить свою батьківщину, свою націю та свою державу, той
мусить бути законослухняним громадянином – звучало як аксіома. Українці завжди
мали схильність до юриспруденції і Україна повинна стати правовою державою не
лише на папері, а в натурі – такий був лейтмотив вищеописаної зустрічі.
Володимир Ключак
Юстин Бойко (єромонах студійського уставу, навчається та служить нашим вірним в
Італії; якийсь час був відповідальним за УГКЦ Святої Софії в Римі; доїжджав в
різні міста цієї країни, працював в проекті «Карітасу» над дослідженням
українського емігрантства в Європі; провідував різні країни Іспанії, Греції,
Німеччини, Казахстану) на практичному семінарі з місійного служіння для
семінаристів УГКЦ, котрий відбувся у кінці червня 2011р. у Львівській духовній
семінарії Святого Духа, розповів про душпастирювання над вірними
українцями-іммігрантами та емігрантами, а також про потреби, які виникають у
питаннях інтеграції, інкультурації, різних специфічних реалій, пов’язаних з цим,
знанні нашої Церкви та про те, як наша Церква там діє.
Хто це – людина-мігрант? Це людина, перед котрою є щось незнане, поставлена
якась мета і бажання іти далі. Сьогоднішня міграція є загальносвітовим явищем.
Вона не тільки властива українському народові. Міграція має свої економічні,
політичні, соціальні причини тощо. Вона є явищем, яке постійно супроводжує
людство від самих початків його існування. Акцентую це тому, тому що в очах
деяких душпастирів, а деколи навіть початкуючих душпастирів, коли вживається
слово міграція, – створюється образ чогось негативного.
Міграція не є негативом, а є звичайним процесом розвитку людства. Проблему
знаходимо тоді, коли занурюємося в причини міграції, її ризики, а також проблеми
і виклики, які вона ставить перед нами як Церквою. Отож, сьогодні, коли йдеться
про міграцію, це є процесом, який змушує людину пересуватися з місця, де вона
народилася, в інше місце, в яке вона хоче прибути. Слово міграція має різні
додатки: еміграція, імміграція, трансміграція, ексміграція. Однак в Україні
існує два найбільш популярних терміни, які є в науковій літературі і на сьогодні
найбільш вживані: еміграція, імміграція. Еміграція – виїзд за кордон, імміграція
– приїзд чужих до нас.
Більш ніж переконаний, що сучасна економічна українська еміграція є переломним
моментом, який буде оцінюватися упродовж століть ретроспективно правильно.
Еміграція сьогодні – це, по суті, приречення Європи. Напевно за тим стоїть Божий
промисел, що за кордон українці потрапляють для того, щоб обличчя Європи не
стало надто світським, щоби воно зберегло свої духовні, прохристиянські коріння.
Давати свідчення християнських корінь Європи на конкретному рівні – це справа
важча. Цю місію виконують наші люди за кордоном. Від міграції залежить образ
майбутньої Церкви у Європі. До цього до кінця не готова ані Римо-Католицька
Церква, ані УГКЦ.
На сьогодні міграційний процес у Європі є таким, який не можна до кінця
передбачити. Останній документ Католицької Церкви, який вийшов у 2004 році:
«Любов Христа супроти мігрантів», дав певні напрямні щодо того, як Церква має
поводитися супроти емігрантського руху. Акцентував на тому, що Церква мусить
бути присутня там, де є мігранти, бо вони є люди. Він накреслив напрямні, але не
установив певні стабільні ідеології, тому що це є фактором, який треба
моніторингувати. До такої міграції, на мою думку, Церква не є готовою.
Модель душпастирства нашої Церкви побудована навколо парохії, але це є не тільки
модель. У свідомості при навчанні нам закладають, що наша праця повинна бути
пов’язана з парохією. Відповідно, семінарист, завершуючи 5 курс навчання,
починає «рахувати душі» у своєму селі. І священики так «душами» і мислять. Таке
мислення настільки нас прив’язує, що відійти від цього – досить важко. Натомість
міграція ставить перед нами виклик – вийти зі своєї землі. Такий заклик дав Бог
Авраамові. Нелегко їм було, не легко і нам тепер, але є виклик – потрібно знайти
відповідь. Ми є в процесі пошуку того, як маємо відповідати на ті виклики, які
ставить перед нами сучасний міграційний контекст. На мою думку, у здобуванні
досвіду ми обігнали багато інших помісних Церков в Європі. Завдяки о. Василю
Поточняку, в Італії розпочалося душпастирство наших мігрантів, і це було
приватною ініціативою священика, яка з часом набрала певного розвитку і певної
форми. Якщо є священик, який має ініціативу, – буде праця, якщо немає ініціативи
– не буде праці.
У Європі на сьогодні, коли йдеться про українських емігрантів, є подвійні течії:
є такі, які виїхали до країн-поселень, наприклад, Італія, Іспанія, Франція – і
там знайшли роботу, але у зв’язку з різними причинами, зокрема тієї ж
економічної кризи, яка також заполонила Європу, почалася внутрішньоєвропейська
міграція, в тому числі українців. Наприклад, в Іспанії ви знайдете багато людей,
котрі працювали у Португалії, або є значна кількість наших мігрантів, які
знаходяться в Італії і на даний час мріють настало поселитися в Канаді або ж в
Ірландії. У Франції наші заробітчани, з огляду на те, що їхні сім’ї знаходяться
в Україні, планують при покращенні економічної ситуації у Польщі переселитися
ближче до кордонів. Коли душпастир їде до місця свого душпастирства, то його
спільнота може набути характеру постійно змінного, але сам факт, що там є люди,
котрі мають душу і тіло, спонукає нас іти до них.
Термін інкультурація вперше з’явився у 1979 році в офіційних Документах Церкви.
Папа говорить, що сучасна Церква мусить звернути увагу на потребу інкультурації.
Не використовувати і оцінювати надбання певного народу, культури, традиції, а
використати їх для проголошення Божого Слова. Друге –використати таким чином,
наприклад, надбання культури, щоби, передаючи Слово Боже, не знівелювати його.
Багато інкультурацій виглядало неправильно, наприклад, Москва. Це приклад, коли
не Євангеліє просвічує культуру, але місцева культура, будучи поганською,
затемнює світло Євангелія. Важливо це знати, позаяк багато наших душпастирів, не
будучи до кінця усвідомленими, ким я є, хто я є, хапаються за різне і,
одночасно, нічого не осягають. Кожен із нас, хто входить у діалог із певною
культурою, мусить знати, ким він є, чого він прийшов, яка його місія. За тим
слідує потреба ідентичності своєї Церкви, свого обряду, своєї традиції, своєї
історії, без того ми будемо безбатченками. На даний час це окреслюється словом –
«космополіт». Це добре тоді, коли людина наставлена до всіх на мирне співжиття.
Але це дуже трагічно закінчується тоді, коли наші люди, ідучи туди і не знаючи,
ким вони є, переймають будь-які культури, тільки не своє. У сучасній Європі
простежується тенденція до об’єднання Європи на загальноєвропейському рівні, але
всі шукають різних шляхів. Спершу шукали економічного, тепер шукають політичного
способу об’єднання Європи. Однак це неможливо зробити, тому що європейські
народи є в більшості народами егоїстичними і, з огляду на те, у них існувало
почуття патріотизму.
Для Церкви усвідомлення власної ідентичності тим корисне, що поняття здорового
націоналізму несе в собі цінності. Нам, українцям, греко-католикам, дуже важко
інтегруватися. Нас різнить з європейцями обряд, ментальність. Наша ментальність
у більшості є алогічною, більш сентиментальною. Коли йдеться про обряд, то важко
інтегруватися як нашим вірним, так і священикам. Вірним важко інтегруватися, бо
проблемою є мова. Наш народ, який виїжджає у незнання, не є готовим до мовних
труднощів. Долає цю проблему у вислові: «Якось воно буде». І це рятує людину.
Потрапляючи туди, змушений вчитися. Міська влада організовує для них курси, але
не всі їх відвідують.
Цього року почалася еміграція молодих людей, які приїжджають із знанням мови, з
бажанням здобути фах з європейським дипломом і влаштуватися за спеціалізацією.
Це є різницею між минулими роками і сьогоденням. Тенденція простежується не
тільки між молодими. Навіть люди вже певного вікового рівня, емігруючи в країни
Європи, хочуть працювати за фахом. Наші бізнесмени переносять свої статки.
Наприклад, у Сардинії можна зустріти наших політиків, які мають там свої дачі.
В Італії розвинена мова жестів, тому комунікація буде дещо легшою. Франція є
дуже чутливою на мову, зазвичай «не прощає» помилок. Німці не приймуть на
роботу, поки не пройдеш навчання на курсах мови. Іспанці – країна настрою.
Створюють школи іспанської мови. Не тільки мова є чинником інтеграції, а також і
робота, наука, спільне проживання. Тут різні країни по-різному сприймають цей
процес. Наведу приклад трьох країн: Ірландії, Іспанії, Італії.
Італія – країна, де є багато емігрантів з інших країн. Вони є зацікавленими в
тому, щоби кожні етнічні групи організовувалися в громади, тому що так їм легше
контактувати, аніж з поодинокими індивідуумами, тому сприяють розвитку
асоціацій. Наш народ це використовує. У Римі є 48 таких асоціацій.
Іспанці зацікавлені в інтеграції, але хочуть, щоб наші люди влилися і з часом
стали іспанцями. Тому в Мадриді ви не знайдете української асоціації в офіційних
документах. Буде іспансько-українська асоціація.
Ірландія – країна, яка зайняла подвійну позицію. Вони зосередилися на молодих
емігрантах і хочуть, щоб ті стали невід’ємною частиною суспільства. Тому вони
працюють над тим, щоб влитися під оглядом мовним, праці. Старших людей вони
«залишили в спокою».
Папський документ говорить, що в кожній країні мусить бути призначений
координатор, який би координував усі емігрантські спільноти. Італійці мають
структуру під назвою «Мігрантес», у якій є національний італійський координатор,
котрий відповідає за етнічні спільноти, в тому числі за українців. Вони вирішили
організувати це так: з-посеред представників духовенства якоїсь нації вибирають
пасторального координатора, якщо він думає про людей і священиків, то буде
розвивати сітку душпастирства. Наші церковні спільноти ризикують стати геттом,
коли вважатимуть себе «пупом Землі».
Ми мусимо зайняти поважне місце в дискусії над майбутнім обличчям Європи.
Душпастирі на власному рівні мають проявляти ініціативність співпраці з
Римо-Католицькою єрархією, з місцевою спільнотою, тобто інтегруватися. Наш
душпастир, котрий виїжджає, має вивчити мову, традицію, культуру – тоді стає
повноправним членом дискусії щодо того, яким повинно бути місто, в якому він
зупинився, село, чи країна. Без цього ми приречені на загибель.
Тому в Європі серед наших душпастирів є два типи людей: перші – душпастирі
напрямку відкритого, вони дбають про літургійне правило, літургійне життя, а
також і про суспільні справи: гуртують людей, користуються соціальними мережами.
Але є й такі, котрі за парохіяльні моделі, за спільноту, не виходять.
Інтеграція є процесом, який закликає до пізнання і входження в іншу культуру,
привносячи в туди свою ідентичність. Іншим процесом є асиміляція, яка передбачає
прийняття ознак чужої культури, затрачуючи свої. Перше є дуже позитивним явищем,
друге – негативним, як на суспільному рівні, так і на церковному.
«Виїжджаючи в іншу країну, важливо знати мову, історію, літургійний чин
Римо-Католицької Церкви, це дозволить почутися вам співбратами», – завершує
священик.
Довідка. Юстин Бойко, єромонах студійського уставу, навчається та служить нашим
вірним в Італії; якийсь час був відповідальним за УГКЦ Святої Софії в Римі;
доїжджав в різні міста цієї країни, працював в проекті «Карітасу» над
дослідженням українського емігрантства в Європі; провідував різні країни
Іспанії, Греції, Німеччини, Казахстану.
Іванна Рижан
Заробітчанство має свої вимоги і виклики, свої потреби і очікування, свій біль і
свою рану. Про працю, особисті переживання, очікування людей від духовного
провідництва розповідали свідки на практичному місійному курсі для семінаристів
УГКЦ, який відбувся з 27 червня по 2 липня 2011 р. у Львівській Духовній
семінарії Святого Духа.
Пані Марія розповідає про свій заробітчанський досвід, а також свідчить про
чудо, яке сталося з нею під час десятиденної пішої прощі із Самбора у Зарваницю.
«Я п’ять з половиною років була в Італії. Ми з чоловіком працювали на державних
роботах, відкладених коштів не мали, бо не було з чого. Вирішили, що комусь
треба подаватися на заробітки, бо діти вчилися, а старша дочка завершувала
навчання у школі», – говорить жінка.
Церква в чужині. Церква для нас у чужині стала всім: і молитвою до Бога, і
рідною мамою, і дорогою Україною. У церкву приходили і люди, далекі від віри, і
нехрещені – вони чогось потребували, відчували поклик Святого Духа, котрий їх
туди приводив. Окрім Літургії, ми дуже потребували спілкування зі священиками.
Праця з нашими людьми – це завжди вихід на контакт. Це давало нам силу, і Бог
дарував нам добрих священиків. Церква в чужині – як ковток повітря, де ти чуєш
свою мову, свою пісню, де ти можеш щиро помолитися. Будучи в чужині у нашій
церкві, ми забуваємо, що на чужині. Відчуваєш, що ти вдома, в Україні. Священики
відкриті, і я не зустрічалася з жодним, котрий би відмовив у проханнях. Часто
священик доїжджав за 200-300 км і у нього ніколи не був вимкнутий телефон.
Навіть якщо ти телефонував і він в даний час був на Літургії, то віддзвонював,
коли бачив пропущений дзвінок.
Праця на чужині. Поїхала в Італію в 1999 році. Працювала у Перуджі у сім’ї двох
стареньких людей. Старенький мав слабкий зір, а бабуся не ходила ногами. Я на
той час ще слабо знала італійську мову. Жінка просила мене про різні послуги, я
не завжди розуміла те, що вона говорить, і часто не зовсім правильно виконувала
її прохання, однак за 2-3 місяці я вивчила італійську і зрозуміла, що ця
ітайська родина абсолютно нічого не знає про Україну, навіть того, де вона
географічно знаходиться. Вони асоціюють нас із арфиканцями. Стали зрозумілими
їхні дивні запитання: чи є у нас телевізор, чи вміємо користуватись телефоном
тощо? Якось моїх господарів відвідав місцевий священик, запитав, звідкіль я.
Коли почув, що з України, сонячно усміхнувся: – Я знав кардинала Любачівського!
У тих словах було скільки поваги до нашої Церкви і народу. Ще більше
здивувалася, коли цей духівник сповістив місцевих вірян-католиків про
присутність українки у їхній місцевості. Нас пізнавали і шанували по наших
духовних світочах.
Особисті переживання. Згодом, коли переїхала у Рим, почала ходити у церкву
Василіян. Документів не було, мене залякували карабінерами. Я не могла говорити,
сповідатися, молитись на Літургії, яку дуже люблю, – увесь час плакала.
Повернення в Україну. Коли повернулась додому в Україну – відчула несприйняття.
Особливо спершу вражає те зовнішнє, яке ти за час перебування там уже встиг
забути: розбиті дороги, ями, страшні будинки. Душа болить: чому український
народ такий працьовитий і живе у такій сірості? Також моє повернення було дуже
болючим для нашої сім’ї. Коли розповідала рідним про ті заробітки, про свою
роботу, їх це дуже дратувало, більше, ніж мене. Одного разу мені дочка сказала:
«Мамо, може, ми зробили щось не так, як треба, але ми вже не можемо чути того
вашого «заробітчанства». Це і досі продовжується. Можливо, не в такій формі, але
це є. Кажу їм, що ви мене не хочете вислухати і не хочете зрозуміти. Шукаю
людей, яким би розповіла і вони мене зрозуміли б, чи вони мені розповіли б, і я
їх зрозуміла.
Гуртування. Ще, будучи у Римі, разом з о. Василем Поточняком, ми організовували
Свята матері, куди приїжджали люди з різних куточків Італії. У Болонії була дуже
сильно розвинена парохія, мабуть, на всю Італію. Тоді ми вирішили гуртуватися за
кордоном, щоб потім гуртувалися тут, в Україні. У Івано-Франківську було
організовано спільноту колишніх заробітчан «Пієта». Відтак розпочалися наші
прощі.
Проща Самбір – Зарваниця. Якось, вже будучи в Україні, повертаючись додому та
ідучи дорогою, відчула, що мені раптово відняло ногу. Не знаючи причини –
звернулась одразу до лікарів. Коли ішла перша проща, я лежала в лікарні,
підтримувала телефонний зв'язок з прочанами, молилася сама і відчувала молитву
паломників за мене, але було дуже тяжко. Мене виписали з лікарні з гіпотетичним
діагнозом можливого туберкульозу кості. Я взяла ту виписку і покинула лікарню
швидше визначеного терміну. Повертаючись додому, пропустила свою зупинку і
вийшла біля цілющого джерела. Занурилась по коліна у воду. Молилась… Так робила,
певно, увесь травень в очікуванні наступної прощі. З наближенням серпня на цілий
тиждень швидше, «вибившись із календаря», приїхала вранці у Самбір. Дивлюсь –
нікого із друзів-заробітчан немає, а також священиків, котрі мають з нами йти.
Зателефонувала до товаришки… А вона: «Марусю, що з тобою?»… Ця проща мені
вилікувала ноги. Я йду дев’ять днів і не відчуваю жодного болю. Це чудо, яке
вчинив для мене Бог. Лікарі не могли вилікувати моїх ніг, а я сьогодні направду
бігаю. Дякую за те все Богові! «В Італії навчилася того, чого не пізнала в
Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того
часу в Україні», – п. Надія, Італія.
Причини заробітчанства.11 років працюю за кордоном в Італії, 4 роки була в
Неаполі. У 2004 році переїхала у Болонью. Поїхала з метою, щоб заробити гроші і
віддати борги, бо була важка матеріальна ситуація. Додому їздила дуже рідко.
Вперше повернулася через 1,5 року, коли мій син закінчував 10 клас. Треба було
думати про подальше його навчання. Тоді поїхала вдруге і повернулася додому
через три з половиною роки. Якби мої діти ішли без тата, я була б їх не
впізнала, настільки вони змінилися.
Праця за кордоном. Працювати за кордоном не так просто, це дуже і дуже важка
праця. Це добре побачити «образ», який приїжджає додому з грошима, але ніхто не
розуміє, що твориться в середині в душі цієї людини і перші запитання, коли тебе
зустрічають на дорозі: «Коли ти знову їдеш? Скільки квартир купила? Скільки
грошей заробила?». Ніхто не запитає, як твоє здоров’я, як ти себе почуваєш. Усі
думають, що там дуже добре, але там несолодко.
Місце Церкви і священика. Велике значення для нас має Церква і парох, але
парох-патріот, місіонер, який вчить і не відрікається від своєї національності,
який любить людей і несе ту любов їм. Знаю багато священиків, котрі зі мною дуже
ділились, але, на жаль, є і байдужість. Ми хочемо катехизи, сповіді, науки,
хочемо розуміти і знати, що таке Літургія. На жаль, наші люди часто цього не
усвідомлюють. Велике значення має також патріотизм священика. Якщо він українець
за духом і цього не соромиться, а одягає вишиванку і йде у ній через усе місто
на зустріч – це для нас свідчення і велика підтримка. Виїжджаючи за кордон,
людина звертається до Церкви, бо у Церкві ти зустрінеш тих, з ким зможеш
поговорити. В Україні по-іншому: прийшла до Церкви – відтак побігла додому, бо є
справи. А там більшу частину вихідних люди гуртуються навколо Церкви. В Італії я
навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу,
по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні.
(Свідчення записані із практичного семінару місійного служіння для семінаристів
УГКЦ, який відбувся із 27 червня по 2 липня у Львівській духовній семінарії
Святого Духа).
Іванна Рижан
№19 » №20 » №21 » №22 » №23 »
№24 » №25 » №26
№70 (314)
19 липня 2011 р.
Новини Трускавця та регіону
Футбол між депутатами та членами виконкому
"Пластуни" в Уричі
З наради в міського голови
З наради у заступника з гуманітарних питань
В мерії Трускавця після ознайомчої щотижневої наради при міському голові наради
зі своїми підлеглими проводять і заступники керманича міста. На нараді 18 липня
у заступника мера Трускавця Валентини Бодак було повідомлено, що завершило свою
роботу КРУ в міській лікарні та у відділі культури. Виявлені порушення не те що
незначні, але і спірні. Так, у лікарні КРУ вважає, що заклад нібито переплатив
КП "Наше місто" за гарячу воду – в КП "Наше місто" такі заяви назвали
"фантазіями", адже проплата йшла згідно лічильника, повідомив головний лікар
Осип Свіжинський. У відділі культури КРУ рекомендувало заробляти гроші Народному
Домі хоча б 23 тисячі гривень на рік, але тоді довелося б брати платню за
заходи, зокрема і за сесії чи збори громадських організацій, а це фактично
неприпустимо, адже буде втрачено сам статус закладу як Народного Дому. У відділ
культури переплати не виявлено, зате є недоплата. Вийшла з відпустки начальник
відділу культури Світлана Ковальчин, натомість головний лікар трускавецької
міської лікарні Осип Свіжинський йде у відпустку.Собак позбуватимемося спільно
Під час проведення сесії Бориславської міської ради, яка проходила минулого
тижня, було зачитано лист-звернення із Трускавця, в якому пропонується створити
робочу групу з депутатів міст Трускавця, Борислава, Дрогобича, Стебника та
Дрогобицького району, щоб спільними зусиллями вирішити єдину для всіх
адміністративних одиниць проблему – бродячих собак. Під час обговорення питання
окремі депутати бажали захисникам тварин бути покусаними, тоді вони, може,
змінили б свою позицію. З різкою критикою захисників тварин у Трускавці двічі
поспіль на понеділкових нарадах виступив і мер Трускавця (11 та 18 липня), який
вважає, що псів потрібно відловлювати та забирати у притулки до Львова. Це
питання у понеділок, 18 липня, у Львові вирішував начальник УЖКГіБ ТМР Юрій
Терлецький, було повідомлено на нараді.
Дрогобицький бандурист оголосив одиночну акцію-протест
Сьогодні, 19 липня, у Львові відбудеться одиночна акція протест, ініціатором та
учасником якої є дрогобичанин Василь Кирилич. "Я оголошую про одиночну
акцію-протест, - говорить протестувальник, - проти утисків та переслідування за
віру мене й моїх співгромадян. Акція-протест має назву «Кобзар проти
переслідування за віру» і полягає в співі кобзарських пісень біля приміщень
державних органів та силових структур, органів самоврядування, людних місцях, а
також біля архиєпархії та єпархій УГКЦ ". Пам’яті Героїв
У жовтні 1914 року на горі Бренів біля с. Орів було здійснено поховання
Українських Січових Стрільців в кількості 38 осіб. В 1939 році народним способом
був висипаний курган братської могили на горі Бренів. Там, за розпорядженням
крайового провідника ОУН на ЗУЗ Володимира Тимчія-Лопатинського, були поховані
жертви польського терору із сіл Ямельниця та Орів. У Дрогобичі, у 1941 році, під
час німецької окупації були проведені розкопки на Стрийській, 3. Віднайдено
останки зокрема сімнадцять останків, серед яких було двоє орівчан, яких усіх
перепоховали у згаданій братській могилі на горі Бренів.У Стебнику вивчають Біблію
Церква організовує дозвілля дітей
Запрошує магазин християнської книги
"Ця нагорода - це заслуга всієї стражденної нашої Церкви", - владика Юліан під
час отримання титулу почесного доктора УКУ
9 липня у Львівській духовній семінарії відбулись урочисті заходи з нагоди
завершення в Українському католицькому університеті 2010/2011 академічного року.
Участь у цій події в якості почесного гостя взяв Блаженніший Любомир (Гузар).
Одним з ключових моментів цих святкувань стало вручення титулу "Doctor honoris
causa" владиці Юліану (Вороновському), правлячому єпископу
Самбірсько-Дрогобицькому.
прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії,
www.sde.org.ua
Дрогобицькі депутати просять Львівську залізницю навести порядок в електричках
Львів-Трускавець
Експрес-інформація щодо ситуації у Дрогобицькому районі станом на 15.07.2011
- 15 липня перший заступник голови Дрогобицької райдержадміністрації М.
Винницький провів особистий прийом громадян. На прийом прибуло 8 осіб. Звернення
стосувалися надання матеріальної допомоги, та пасажирських перевезень.
- 15 липня заступник голови Дрогобицької райдержадміністрації Г. Гайдук провела
виїзне засідання робочої групи з питань підготовки до відзначення 155-ї річниці
від дня народження І. Франка. Нарада відбулася у Державному історико-культурному
заповіднику «Нагуєвичі». Проаналізовано стан виконання доручень щодо
впорядкування території заповідника, ремонтних робіт споруд музею-садиби. Видані
доручення виконавцям.
- 15 липня заступник голови райдержадміністрації Г. Гайдук провела засідання
комісії з питань захисту прав дитини. Розглянуто питання щодо доцільності
позбавлення батьківських прав та захисту житлових і майнових прав дітей.
Проституція: якби не було попиту, не було б «товару»
Яке щоденне життя жінки легкої поведінки? Що вона говорить, чим займається, який
у неї стосунок з Богом? Про «жінок вулиці» ми спілкуємося з о. Василем
Поточняком. Голос унікальної краси
У Трускавці часто можна зустріти відомих співаків, акторів, неординарних людей.
Наш курорт вабить творчих людей і як прекрасне відпочинкове місце із чистим
повітрям, цілющою водою, красивою природою у передгір’ї Карпат, і як місце, де
можна заробити. Поєднання праці та відпочинку – симбіоз, який приносить і
користь, і задоволення.Ножем у серце українській пісні
Від травня цього року у рамках нібито "боротьби зі стихійною торгівлею в
курортному парку", приватні охоронці почали ставити претензії не лише до тих,
хто продає продукти та усякий крам, а й до вуличних музик, які є окрасою кожного
європейського міста й донедавна підсолоджували настрій трускавецьким
відпочивальникам. Патріот має знати і поважати закон
15 липня в Народному Домі Трускавця відбулося виїзне засідання Координаційної
ради молодих юристів при Головному управлінні юстиції у Львівській області.
Приурочене воно було до відзначення річниці Декларації про державний суверенітет
України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Участь в семінарі
взяли представники районних та міських управлінь юстиції Львівщини, студенти
трускавецької філії МАУП та Львівського Національного університету імені І.
Франка, юристи державних та комунальних підприємств Трускавця (Управління
Пенсійного фонду, Трускавецька міська рада, КП "Трускавецьжитло" тощо).«Міграція ставить перед нами виклик – вийти зі своєї землі», – єрм. Юстин Бойко
Душпастирство емігрантів та мігрантів
Вернімося 20 років тому назад в історію України. Тоді тільки вона розпочиналася
як історія незалежної держави. Це були часи, які, здавалося, пророкували
величезне майбутнє. Багато газет, видань говорили про «скарб Полуботка», про те,
що як він повернеться в Україну, то українцям не треба буде 20 років працювати і
всі будуть «нормально» жити. Сталося так, що той скарб Полуботка виявився
міфічним і, відповідно, українці вирушили в мандри за його пошуком в Європу.
Тепер його в Європі, Америці здобувають. Якщо порівняти алегорично, то
сьогоднішнє емігрантство для української держави є справді тим живим «скарбом
Полуботка», завдяки якому існує і живе наша держава. Ніхто тоді не уявляв, може,
навіть добре і не розумів значення слова «міграція». Міграція настільки зжилася
з життям нашого народу, що, здається, вона торкає кожну людину. Якщо розглядати
духовно, то, по суті, кожен із нас на цьому світі є мігрантом. Кожен із нас є
гостем на цій землі, а відповідно, є мандрівником. Якщо є мандрівником – значить
є і мігрантом. Еміграція і Церква
Інтеграція та інкультурація
Державний аспект
Погляд Церкви
«Церква в чужині – як ковток повітря», – колишня заробітчанка
© 2008-2011 Незалежне видання "Трускавецький вісник". Всі права застережено.
Видається з 14 серпня 2008 року. Розповсюджується безкоштовно.
Засновник, головний редактор та відповідальний за випуск – Володимир Ключак.
Редакція публікує виключно ті матеріали, які збігаються з точкою зору редакційної команди.
Контакти: e-mail: anda_panda@ukr.net, моб.тел. 8 (097) 38-36-112
Публікація на порталі www.turportal.org.ua з дозволу Редакції.