Хто володіє інформацією, той володіє світом!
№1 » №2 » №3 » №4 » №5 »
№6 » №7 » №8 » №9 » №10 »
№11 » №12 » №13 » №14 » №15 »
№16 » №17 » №18 »
В неділю, 8 травня, у Трускавці проходило святкування Дня Матері. В Народному
Домі о 14.00 розпочався концерт, котрий одночасно був завершальним акордом
конкурсу "Мелодія намиста", який організував та проводив міський відділ освіти.
З Днем Матері присутніх матерів вітала заступник міського голови Валентина Бодак.
В годинній програмі концерту були і пісні про матір, і театральні постановки, в
тому числі за мотивами творів нашого земляка Івана Франка, і поезії.
День Матері зібрав чимало глядачів і в приміщенні центральної міської бібліотеки.
Тут свято організували Ліга Українських Жінок (очолює Катерина Василівна
Ківацька), а також Спілка політв'язнів та репресованих і партія "Жінки за
майбутнє". Розпочали свято із благословення священика та християнської молитви -
"Отче наш" виконав хор церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Звучали інші духовні
пісні у виконанні хористів, проте найбільше тішилися матері виступами своїх
маленьких діточок чи онуків - вихованців дитячого садочка. Із теплими словами
вітали всіх із цим святом представник "ВО "Свобода" Святослав Грабовський,
депутати міської ради Ігор Ластовецький, Михайло Малащак, Олена Пилат.
Незважаючи на те, що надворі було досить прохолодно, у душах та серцях матерів
залишилися тільки теплі відчуття про свято та тих людей, які його організували -
як в Народному Домі, так і в бібліотеці.
9 травня було здійснено похід від міської ради до Меморіалу Слави на
Дрогобицькій. Захід був приурочений до Дня Перемоги, в ньому взяли участь
представники влади Трускавця, ветеранських організацій нашого міста. Колона на
чолі з духовим оркестром зупинилася і біля могили борців за волю України, що
знаходиться неподалік церкви Покрови Пресвятої Богородиці", заступник міського
голови Валентина Бодак та секретар міської ради Петро Шумин поклали вінок до
могили та помолилися разом з іншими учасниками ходи. Згодом відбулося покладання
квітів біля місця вічного спочинку на вулиці Дрогобицькій (Меморіал Слави),
окрім Валентини Бодак виступив і ветеран Микола Пєтухов, він згадав про важкі
40-ві роки, про відбудову народного господарства і що в Трускавці залишилося
дуже мало ветеранів ІІ світової, наймолодшому з них - 84 роки. Присутні
вшанували пам'ять загиблих у ІІ світовій війні хвилиною мовчання.
Незважаючи на нагнітання ситуації напередодні та чутки, що будуть вивішувати
червоні прапори на окремих товариствах, обійшлося без провокацій. До речі, ТМР
тихцем у п'ятницю, 6 травня, на позачерговій сесії міської ради все ж прийняла
рішення про недопустимість використання окупаційної символіки. Станом на ранок,
9 травня, у Трускавці не було вивішено на державних чи комерційних установах
жодного червоного прапора, а хода ветеранів проходила під державним прапором
України за супроводу міліції, ДАІ та швидкої допомоги.
У Трускавці, вперше в Україні, освячено мисливську капличку та хоругву
Трускавецького товариства мисливців "Міський ліс". Цей захід відбувся з
ініціативи Трускавецького міського голови Руслана Козира та благословення
Верховного архієпископа Греко-католицької церкви блаженнійшого Любомира Гузара.
Святочну літургію та посвяту відправив єпископ Сокальський владика Михаїл
(Колтун), голова Синодального відділу УГКЦ з питань взаємодії зі Збройними
Силами, силовими структурами та іншими збройними формуваннями України. Тепер
владика Михаїл опікуватиметься й мисливцями.
Урочиста літургія розпочалася у церкві святого Миколая і була продовжена в
мисливській капличці, яку облаштували в урочищі Помірки мисливці власними
силами. Мисливська капличка являє собою накрите дашком дерево, у якому вирубано
дупло і встановлено образ св. Євстахія, покровителя мисливства.
У святочних заходах взяли участь мисливські оркестри з Польщі та України, а
також до трьохсот мисливців з Трускавця, Дрогобича та Львова. Після Богослужіння
біля освяченої каплички відбулася святкова мисливська трапеза.
Голова мисливського товариства "Міський ліс" Ігор Снятинський зазначив, що,
можливо, Трускавець стане зачинателем цікавої традиції, яка поширена в
європейських країнах - перед виходом на полювання здійснювати певний ритуал,
який зобов'язує бережно ставитися до природи як дару Божого, спонукає не
винищувати, а примножувати багатства тваринного світу.
В Бориславі споруджено сцену під відкритим небом за власні кошти міського голови
Володимира Фірмана, повідомляє наше джерело. Честі першими виступати на даній
сцені удостоїлися учасники фестивалю духовної, народної та сучасної естрадної
творчості "Великодні дзвони", який цього року у Бориславі проходив вперше, але
планується вже як традиційний щороку у поствеликодній час. Свято для бориславців
організували Бориславський деканат УГКЦ та міський Палац культури.
У суботу, 30 квітня, в Бориславі відбувся творчий звіт тамтешньої школи
мистецтв. Звітний концерт пройшов при переповненому залі, інформує наше джерело.
Багато вихованців Бориславської ДШМ продовжують згодом навчання у музичилищах та
консерваторіях, вихованці Трускавецької ДШМ, до речі, теж. А в найближчий
четвер, 12 травня, о 17.00 у Трускавці відбудеться концерт класичної музики у
виконанні камерного хору під керівництвом директора Трускавецької ДШМ Ігоря
Нича.
З 30 квітня по 4 травня у Дрогобичі та Трускавці проходив IV Міжнародний конкурс
баяністів-акордеоністів під назвою "Perptuum mobile". Організаторами цього
грандіозного мистецько-культурного заходу стали Міністерство освіти та науки
України, Дрогобицька міська рада, педуніверситет та музучилище з Дрогобича,
Національний педуніверситет імені Драгоманова, Донецька державна музична
академія імені Сергія Прокоф'єва, Львівська філія Національної Всеукраїнської
музичної спілки, санаторій "Карпати" з Трускавця та ще ряд асоціацій та творчих
спілок. Конкурс проходив за особистої підтримки мера Дрогобича Олексія
Радзієвського.
Участь у конкурсі взяли учасники із дев'яти країн, зокрема з Росії, Чехії,
Словаччини, Угорщини, Італії. Відкриття конкурсу та концерт відбулися в
Народному домі Дрогобича імені І. Франка у суботу, 30 квітня, перед цим в
актовому залі ДДПУ пройшла науково-практична конференція "Музична освіта
України: проблеми теорії, методики, практики".
Найбільш насиченим днем виявилася неділя 1 травня - з десятої зранку до шостої
вечора в концертному залі санаторію "Карпати" походили конкурсні
прослуховування. Гостей радо вітав від власного імені та від імені генерального
директора оздоровниці Лева Грицака Іван Михайлович Скибак, заступник
гендиректора "Карпат". Паралельно і в неділю, в понеділок та вівторок проходили
різні заходи - творчі зустрічі, науково-практичні конференції, урочисті
академії, презентації книг, концерти лауреатів міжнародних конкурсів, солістів
та колективів кафедри народних музичних інструментів та вокалу при
музично-педагогічному факультеті ДДПУ, а в Музично-драматичному театрі імені Ю.
Дрогобича було показано оперу С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".
Закриття конкурсу та нагородження переможців відбулося в середу, 4 травня, під
час проведення заключного концерту лауреатів в Народному домі Дрогобича. На
закінчення слід зазначити, що наступна зустріч баяністів-акордеоністів
відбудеться у Донецьку в листопаді, адже вдалося вибороти перемогу за
Президентський грант. Конкурс "Perptuum mobile" був грандіозним заходом, проте,
на жаль, не кожен розуміє важливість таких подій для нашого регіону і його
проведення не викликало жвавої реакції місцевих ЗМІ.
Власна інформація
У травні 2011 року вийшла у світ книга, яка є словесним портретом життя владики
Юліяна Вороновського, єпископа Самбірсько-Дрогобицького. Книга присвячена
75-літньому ювілею з дня уродин архієрея, а також 25-літньому ювілею його
єпископського служіння. Мета її видання, зі слів учасників презентації -
зберегти надзвичайно цінну спадщину, усну історію Церкви, носієм якої є її
учасники та безпосередні творці, адже "вже багато людей за останні 20 років
фізично відійшли у Вічність", як сказав о. Мирон Бендик.
Видання, яке отримало назву від слів Христової молитви, що вказані на гербі
архиєрея, називається "Нехай буде воля Твоя". Над книгою впродовж року працював
колектив авторів. Це, зокрема, - ректор Дрогобицької духовної семінарії о. Мирон
Бендик, редактор єпархіальної газети "Жива вода"та настоятель парафії Різдва
Пресвятої Богородиці в Стебнику о. Михайло Бучинський та історик, магістр
богослов'я, автор чисельних статей у єпархіальному молодіжному часописі "З
любов'ю у світ" брат Ігор Бриндак.
"Кожен, хто мав нагоду спілкуватись з владикою Юліяном Вороновським, міг
переконатись, що цей чоловік, попри свій високий духовний сан і велике коло
обов'язків, вміє слухати інших і толерує чужу думку," - зазначає о. Михайло
Бучинський, один із авторів книги.
У книзі, яка широко розповідає про життєвий шлях владики Юліяна, розкрито також
сторінки підпільної та відродженої Української Греко-Католицької Церкви. Отож
вона буде цікавою як для широкого кола читачів, так і для тих, хто бажає
детально ознайомитись із життям Української Греко-Католицької Церкви.
Гортаючи це 75-сторінкове видання, крок за кроком починаєш розуміти всю велич
Божу, чиє Провидіння зберегло для українців греко-католицьку церкву, починаєш
усвідомлювати героїзм священиків та єпископів, які готові були стати новітніми
мучениками, ніж зректися Христової віри чи перейти на православ'я чи службу КҐБ.
Рік за роком проходиш разом із Юрієм Вороновським від його народження в 1936
році в побожній галицькій родині аж до тепер, коли цей сивий старець має
величезний авторитет та повагу і в єпархії, і в усій церкві, і навіть поза її
межами. Школа, навчання світське та духовне, монаше та священиче покликання,
переслідування 70 - 80- х рр. та відродження Церкви, яка повстала, наче Фенікс
із попелу. Історія УГКЦ показана в тісному переплетенні з історією однієї
людини, яка з іншими людьми (рідний брат Василь Вороновський, владики Володимир
Стернюк, Василь Величковський, архімандрит Никанор Дейнега, світські католики,
які зберегли батьківську віру, незважаючи на переслідування) пройшла нелегкий
шлях від часів Нерона до часів Костянтина.
У п'ятницю, 6 травня, в свято Юрія (Владика Юліан охрещений як Юрій) правлячий
архієрей ділився своїми спогадами із семінаристами та журналістами і всі
слухали, затаївши подих. Про підготовку видання розповіли і отець-канцлер Тарас
Гарасимчук, і ректор семінарії о. Мирон Бендик, і директор видавництва "Коло"
Микола Походжай. А вже наступного дня, після урочистої подячної Служби Божої в
кафедральному храмі Пресвятої Трійці, із семінаристами та журналістами
зустрілися Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав, єпископ-коад'ютор СДЄ УГКЦ Ярослав
Приріз, о. Мирон Бендик.
Владика Ярослав Приріз на правах господаря щиро вітав Блаженнійшого Святослава в
залі семінарії, він попросив уділити благословення для працівників слова -
слова, яке закорінене в Лоґос, звідки маємо черпати натхнення до потрібної,
нелегкої, тонкої праці. А завершальне слово подяки сказав о. Мирон Бендик.
Фактично годинна зустріч Глави УГКЦ майже повністю була зайнята відповідями на
запитання, які ставили журналісти. А вони були непростими - що Вам не
подобається в Церкві? як вирішити проблему "підгорецьких отців"? яким Ви бачите
соціальне служіння Церкви? який Ваш погляд на біоетику? що Ви скажете про
"теологію визволення" як пастир, що працював на теренах Латинської Америки? які
пріоритети Вашого служіння на посту церковного лідера? та інші.
Кожна відповідь - не сенсація і не піар, а мудре слово, послання миру та любові.
"Я би хотів помирити всіх дітей єдиної матері - Київської Церкви", говорить Блаженнійший стосовно церковних проблем в Україні і каже, що піде шляхом
кардинала Мирослава-Івана та кардинала Любомира, які вибачали та просили
вибачення. "В нашій традиції прийнято все робити тричі",
напівжартома-напівсерйозно додає Верховний Архиєпископ.
Він каже і про те, що бути молодим християнином - це дуже природньо, що
греко-католицькій церкві потрібно відкрити двері найкращих навчальних закладів
світу, щоб молоді могли себе показати, розкрити, реалізувати, говорить про
субкультури і про те, що часто молоді люди можуть легше знайти спільну мову зі
своїми ровесниками з іншого континенту, ніж із людьми старшого покоління, іноді
навіть і з власними батьками. Про УПГКЦ ("підгорецькі монахи") Глава УГКЦ
говорить так: "Головне - не дати зужити наше добре ім'я тим, які хочуть ним
прикриватися. Жодного відношення до Католицької Церкви вони не мають". Проте
одразу ж зауважує, що є питання іншого характеру - "такі угрупування
перехоплюють ті теми, про які ми повинні говорити".
"Ми до кінця мусимо бути собою", зазначає Блаженнійший Святослав і розповідає,
як неправильно розуміють часто чиновники питання реституції (повернення)
церковного майна, адже Церква не лише молиться, а й здійснює соціальне служіння,
допомагає убогим, потребуючим. Церква має чітке бачення того, як вона повинна
розвиватися тепер і в найближчій та і у віддаленій перспективі (10 - 20 років),
одне з важливих завдань для Церкви - "розпрацювати присутність в ЗМІ, зокрема в
Інтернет-просторі і то різними мовами", а також зробити так, що "де потрібні
наші священики, вони там будуть".
В Аргентині організовують школи батьків, де тата вчать бути татом, розповів
Глава УГКЦ. В нас прикладом батька є правлячий архієрей єпархії Владика Юліан.
Хоч тіло немічне, але дух сильний! - так ще десяток років тому говорили про Папу
Івана Павла ІІ. Так можна сказати і про Владику Юліана. Живіть нам ще довгі
роки, вчіть нас, врозумляйте, ведіть, будьте прикладом, наш добрий батьку, тату,
отче, Владико Юліане…
Володимир Ключак
Дрогобиччині пощастило стати учасником Євро-2012. Пощастило, бо в Трускавці є
високого рівня готелі для проживання туристів, а в Дрогобичі - стадіон для
тренування однієї із команд. Залишається хіба скористатися з цього. Та,
з'ясовується, без високого польоту думки в місцевих чиновників зробити це, ох,
як важко.
Важко, коли в поняття "скористатися" вкладають хіба реконструкцію за державні
кошти стадіону, покращення інфраструктури та, головне, - ремонт ущент розбитих
доріг. Зрозуміло, що мати гарні дороги дуже важливо. Та важливо не тільки тому,
що місцеві чиновники перестануть розбивати на ямах свої дорожезні автомобілі.
Дороги призначені для того, щоб зв'язувати між собою села, міста й навіть
народи. Недарма древній Рим, завойовуючи нові території, відразу ж брався за
будівництво магістральних шляхів, зв'язував ними Європу й допомагав її народам
обмінюватися не тільки матеріальними, а й духовними цінностями.
Географічне ми перебуваємо в центрі Європи, та з відомих причин європейці
вимушені знову відкривати нас для себе. Тож, коли відремонтованими до Євро-2012
дорогами вони приїдуть на Дрогобиччину по вболівати за свою збірну, ми просто
зобов'язані показати їм не тільки сучасні досягнення, а й древню й направду
унікальну історію та культуру. Щоб вони приїжджали до нас ще і ще, захоплювалися
побаченим й інвестували значні кошти в розвиток регіону.
А показати ми таки маємо що. Чого вартий один лише сіль завод - найстаріше діюче
підприємство в Україні, а, може, й у цілій Європі. Якби таке підприємство було,
для прикладу, у Франції, від туристів не було б відбою. Вони зуміли б так його
подати, що половина Європи тільки про те й думала б, як приїхати сюди,
подивитися на це диво й залишити тут масу євро.
Чому ж Дрогобич не трубить на всю Європу, що володіє такою унікальною історичною
цінністю? Чому ні французи, ні британці, ані німці не знають, що це підприємство
має офіційний паспорт, у якому датою його заснування вказано 1250 рік! А якби
туристи поспілкувалися з живою енциклопедією, інженером підприємства, яке тепер
має назву "Галка-Дрогобич", Миколою Юрчиком, то довідалися б, що початок
солевидобування тут сягає ще древніших часів. У Києво-Печерському Патерику
згадується прикрість, що в 1097 році сіль перестали підвозити з Галичини. Та
вони цього не знають, бо звідки мають почерпнути інформацію, якщо в Дрогобичі
досі не було структури, що займається промоціями міста. Відповідно й ніхто не
займався професійно тим, щоб презентувати європейцям місто в Інтернеті та інших
рекламних виданнях.
Можливо, батьки міста бояться займатися промоціями, щоб чого доброго туристи й
справді не вирішили приїхати на найстаріше в Європі діюче підприємство, бо без
валідолу заходити сюди їм ризиковано.
Ризиковано заходити не на "шиб королівський" (колодязь, з якого качають розсоли
вже понад 500 років), а стояти поруч з розбитими приміщеннями, що валяться не
від часу, а від безгосподарності. Сьогоднішній сільзавод з милозвучною назвою
"Галка-Дрогобич" справляє гнітюче враження. З висоти пташиного польоту здається,
що його або бомбили, або принаймні тут пронісся ураган Торнадо.
Нагадаємо, що господарює тут ЗАТ "Галка-Дрогобич", яка з 2003 року орендує
цілісний майновий комплекс та земельну ділянку, на якій розміщений завод.
Фактично цю оренду дозволили для того, щоб зберегти для міста підприємство, яке
має неабияку історичну цінність. Саме того року Дрогобич розробляв стратегічний
план розвитку й пріоритетом визначив туризм. А що то за туризм без підприємства,
яке багато століть тому дало поштовх для розвитку міста.
До речі, ще в 60-х роках минулого століття, Ларису Скорик, тодішнього старшого
архітектора Львівського проектного інституту "Діпроміст", вразила ця древня
частина Дрогобича, від якої, власне, й бере початок місто, її погляд зупинився
не тільки на сільзаводі, а й на двох унікальних храмах, що розташовані поруч -
церквах св. Юра та Чесного Хреста. Око талановитого архітектора відразу ж
побачило тут ідеальне місце для музею-скансену, що міг би привернути увагу дуже
багатьох поціновувачів старовини. Вона навіть розробила проект цього музею,
немов би передбачаючи, що майже 50 років згодом Дрогобич увійде в число міст,
які прийматимуть Євро-2012, і захоче вразити іноземних туристів. На жаль,
реалізувати цей проект не вдалося ні за радянської влади, ні в часи
незалежності. Більше того, сучасний орендар фактично нічого не зробив для
відновлення приміщень. А в такому стані підприємства сюди можна водити на
екскурсії хіба туристів-екстремалів.
Не набагато краща ситуація з унікальною пам'яткою архітектури XVII ст. церквою
св. Юра, яка знаходиться поруч. Ця пам'ятка архітектури перебуває під охороною
ЮНЕСКО. Та, незважаючи на це, храм знаходиться в критичному стані. Протікає
перекриття, валиться огорожа. Якщо місто не втрутиться зараз, то під час
Євро-2012 вже не буде що показувати туристам.
А вся річ у тому, що в останні роки про розвиток туризму в Дрогобичі ніхто й не
думав. Як це не дивно звучить, але промоціями міста ніхто не займався.
Дмитро Федан,
Що ближче до Євро-2012, то більше запитань. Наприклад, звідки дрогобицькій владі
взяти 6,5 мільйона гривень на співфінансування робіт з реконструкції стадіону.
Того стадіону, на полі якого має тренуватися одна із європейських збірних з
футболу.
Заступник міського голови Дрогобича Олександр Коростельов на оперативній нараді
недвозначно натякнув: аби нашкребти таку суму, мабуть, доведеться переглядати
бюджет. І робити це треба якнайшвидше, бо чекати з моря погоди просто ніколи.
Стадіон має бути готовим до листопада, а ще не проведений тендер, відповідно,
нема генерального підрядника. За ідеальних умов тендер може відбутися в травні,
й тоді генпідряднику доведеться демонструвати свої спринтерські можливості - в
шаленому темпі за 5 місяців зробити те, що сподівалися виконати за рік.
До слова: генпідрядник уже був , його засвітили ще за попередньої влади. У
червні минулого року рішенням виконкому ним (генпідрядником) назвали львівську
фірму "Арка Моріс". Потім з'ясувалося, що ця фірма перебуває в чорному списку
неблагонадійних. Договір з нею розірвали й провели тендер, переможцем якого у
вересні минулого року стало ТзОВ "Укрдорпроект" з Комарно. Далі, як відомо,
розпочалися виборчі перегони, а коли вони закінчилися, в нової влади з'явилися
претензії й до переможця. Тож у новий рік Дрогобич увійшов без генпідрядника, зі
стадіоном без трибун, зате з гарною картинкою проектантів, яка минулого року
сподобалася інспекторам УЕФА.
То що ж спонукало міську владу відмовитися від послуг ТзОВ "Укрдорпроект", чому
й досі не визначено генпідрядника та не проводяться роботи з реконструкції
стадіону? З цими запитаннями ми звернулися до міського голови Дрогобича Олексія
Радзієвського. Те, що почули у відповідь, нас таки вразило.
- Мене спочатку насторожило те, - розповів мер на прес-конференції, - що проти
фірми-генпідрядника порушено ряд кримінальних справ. Пізніше з'ясувалося, що і
"Арка Моріс", і ТзОВ "Укрдорпроект" мають одних і тих же засновників. Фактично,
відмовившись від одного виконавця робіт, місто прийняло того ж самого тільки під
іншою назвою. Та це ще не все. Коли я почав входити в тему, то виявив, що
Дрогобич не є офіційним учасником Євро-2012! А багато галасу навколо цього
питання - це просто балачки. Зважаючи на це, я відразу ж доручив провести
експертну оцінку робіт, які вже начебто були проведені на стадіоні. Фірма
переконувала, що виконала роботи майже на мільйон гривень, а експертиза
засвідчила, що від сили на 260 тисяч гривень. Ця арифметика мене підвела до
висновку, що чим скоріше відмовимося від цієї фірми, тим здоровішими будемо.
Далі Олексій Радзієвський розповів про жорстку конкурентну боротьбу за право
приймати Євро-2012. Нагадаємо, що Інтернет і досі рясніє повідомленнями, що
стадіони для тренування європейських збірних з футболу можуть збудувати в
Трускавці, Моршині й навіть Славську. Ось одна цитата: "Активно будуються
готелі, що повністю забезпечать потребу в номерах. Так, у Трускавці будують
готель "Київ" та кілька вілл ЗАТ "Трускавецькурорт". у Моршині активно ведеться
реконструкція стадіону, будується два п'ятизіркові і один чотиризірковий готелі.
У Східниці реконструюється готель "Три сини".
У Львові ведуть роботи з розширення готелю "Леополіс", готелю "Швейцарський",
будується готель "Максим" на вул. Фредра, готель "Олімп" на вул. Куліша, ряд
інших". І якщо питання щодо будівництва готелів у Моршині, Трускавці та Східниці
зрозуміле (наплив туристів може бути більшим від прогнозованого), то кількість
команд чітко визначена, й реконструкція до Євро-2012 стадіону в Моршині виглядає
досить сумнівною. Якби в цьому чи іншому місті тренувалася одна із збірних, то
Дрогобич залишився б з голими руками.
Міг би залишитися, бо, за словами пана Радзієвського, й справді були пропозиції
з цих міст, та остаточні рішення прийняті на користь винятково Львова та
Дрогобича.
На прийняття такого рішення вплинуло те, що стадіон у Дрогобичі найбільшою мірою
відповідає вимогам УЕФА. Однією із таких вимог, наголосив Олексій Радзієвський,
є те, що і сам стадіон, і територія навколо нього повинні перебувати в
комунальній власності. На жаль, у курортних містах після земельного буму таку
територію важко знайти. Та є ще одна вимога: тренування мають бути закритими від
сторонніх очей. А в Трускавці, за словами міського голови Дрогобича, все, що
діятиметься на футбольному полі, можна знімати на відео буквально з перону
залізничного вокзалу.
Тож ні Трускавцю, ні Моршину, ні Славську не пощастило за кошти Держбюджету
спорудити сучасні стадіони. Та це не означає, що від проведення в Україні
Євро-2012 ці міста не скористають. Найбільше пощастило трускавчанам. Річ не
тільки в тому, що велика кількість уболівальників проживатиме в готелях їхнього
міста, а й у тому, що тут діятиме фан-зона. УЄФА передбачає виділити на її
облаштування 100 тисяч євро. Влада курортного міста вже розпочала діяльність
щодо залучення інвестицій від місцевих підприємців, які у відповідь отримають
можливість надавати свої послуги гостям футбольного свята.
Тим часом мерія Дрогобича готується до проведення тендеру. Як наголосив на
прес-конференції міський голова Олексій Радзієвський, скоріш за все переможцем
стане та ж структура, яка займається будівництвом стадіону у Львові. А
генпідрядником на будівництві стадіону в місті Лева є ВАТ "Проектно-будівельне
підприємство "Азовінтекс".
Запевнення Олексія Радзієвського на прес-конференції виглядали б дуже
переконливо, якби не кілька запитань. Скажіть, як могли б провести чиновники з
попередньої влади тендери, якби дрогобицький стадіон не був включений у перелік
тих, які прийматимуть Євро-2012 і якби під це не були передбачені кошти з
Держбюджету? Якщо це звичайна афера, то чому й досі цим питанням не займається
прокуратура? І ще одне: якщо Дрогобич не був у переліку офіційних учасників
Євро-2012, то що на нашому стадіоні робили численні інспекції УЕФА? На фото ви
бачите, як минулого літа дрогобичани готувалися до прийому футбольних
функціонерів, як їх приймали й що з того вийшло. Чому так вийшло? Наразі на це
питання відповідав мер Дрогобича. Ми хотіли зв'язатися з його попередником
Миколою Гуком, та не змогли. Сподіваємося, прочитавши нашу газету, він сам вийде
на зв'язок. Водночас запрошуємо до розмови прокурора міста, щоб розставити всі
крапки над "і".
Іван Швед,
У п'ятницю, 29 квітня, відбулося чергове засідання виконкому Бориславської
міської ради. Першим пунктом порядку денного було оздоровлення дітей, учнівської
та студентської молоді на літні місяці. Адже хто, як не молодь, через якийсь
десяток років візьме кермо держави у свої руки й вирішуватиме усі проблеми, що
залишить для них наше покоління.
Озвучував рішення щодо літнього відпочинку молоді головний лікар міської
санепідемстанції Орест Біль. Передбачено у цьому документі усе необхідне для
того, щоб юні бориславці змогли гарно відпочити і зміцнити здоров'я перед новим
навчальним роком. А як виконано усі положення цього рішення, буде заслухано на
засіданні виконкому у липні-серпні.
Другим проголосували питання "Про заходи з увічнення пам'яті про події Великої
Вітчизняної війни 1941 - 1945 років та її учасників". Заходів багато і вони
цілком виправдані щодо тих людей, які на фронтах Другої світової поборювали
фашистського звіра. Незрозуміло тільки, яка це вона для нас "Вітчизняна", бо ж
Вітчизни ми так і не здобули, а повернулися ті визволителі, які в 1941-у
залишили для нас тюремні камери, забиті садистськи замордованими нашими
земляками. У тому числі й у Бориславі...
Зрештою, питань і рішень було чимало. Тож скажемо тільки про найважливіші.
Проведено державну реєстрацію міської громадської організації "Асоціація захисту
дітей-інвалідів з рідкісними хворобами "Віра в життя" та її установчих
документів.
Затверджено новий склад протиепідемічної та протиепізоотичної комісії. Очолив її
заступник міського голови Сергій Оленич.
Невелика дискусія була під час обговорення питання про утворення постійно діючої
комісії з проведення санпостів, що мають контролювати дотримання чистоти вулиць,
прибудинкових територій і дворів у місті. Очолив комісію перший заступник
міського голови Руслан Зелінський, а його заступником призначено начальника
відділу ЖКГ та будівництва міської ради Олега Левицького.
При обговоренні питання міський голова Володимир Фірман запропонував розробити
положення, в якому були б чітко вказані повноваження членів санпостів щодо
покарань порушників. Із цією поправкою рішення прийнято.
Про безоплатну передачу з балансу ДКП "ЖЕК № 2" будівлі Народного дому
"Просвіта" № 1 та ДКП "ЖЕК № 3" - будівлі Народного дому "Просвіта" № З на
баланс міського Палацу культури інформував начальник управління комунальної
власності Ярослав Лаврик. Це єдиний вихід, щоб, нарешті, довести ці будівлі до
належного стану. Бо зараз вони, зокрема, "Просвіта" на Мразниці, дуже занедбані.
Робиться там хтозна-що і доки не буде господаря, не можна нічого змінити.
Передати їх Палацові культури - єдиний вихід, щоб не знищили ці будівлі вщент.
Оплесками вітали усі присутні на засіданні вручення посвідчення радника міського
голови члену виконкому панові Івану Удовенку, який багато хорошого зробив і
робить для рідного Борислава. А всього на засіданні виконкому розглянуто 22
питання з різних сфер життєдіяльності міста.
Ігор Юринець,
Минулої середи відбулася щотижнева нарада у міського голови із працівниками
апарату, керівниками відділів та служб Бориславської міської ради. Розпочалася
вона з інформацій щодо виконання доручень міського голови з минулої наради.
Про фінансову доцільність скорочення кількості харчоблоків у відділеннях
центральної міської лікарні доповів начальник фінансового управління Юрій
Петрів. Він у цифрах подав конкретну картину стану справ у цій сфері, плюси і
мінуси такого скорочення. На жаль, відчутної економії коштів це не дасть. А при
тому знаємо усі, що харчування хворих у лікарнях - це ілюзія, бо на тому раціоні
вижити неможливо.
Таки є рація у твердженнях, що наш парламент видає закони, щоб не скорочувати
людей, і в той же час не дає змоги їм працювати і навіть виживати.
Коштів у місті бракує й у четвертому кварталі, при всіх зусиллях міської влади,
із зарплатами буде дуже сутужно. Привід для оптимізму у всіх нас тільки один:
керівники міста не відсиджуються у кріслах, а використовують найменшу
можливість, щоб поправити ситуацію.
З інших питань проінформували присутніх в. о. начальника відділу освіти Леся
Коваленко, начальник служби у справах дітей Едуард Подставек, начальник міського
центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Микола Волощак.
На черговій нараді з керівниками комунальних служб міста міський голова
Володимир Фірман загострив увагу учасників на потребі дотримувати у місті
чистоти. Питання роботи фірм, які займаються вивезенням та утилізацією сміття,
потребує детального розгляду на окремій сесії міської ради. Основну увагу
керівники комунальних підприємств повинні зосередити на роботі з мешканцями.
Йдеться в першу чергу про вул. Весняну. Контейнерний майданчик на цій вулиці уже
давно перетворився у стихійне сміттєзвалище. Практично туди скидав сміття весь
ринок, хоч майданчик облаштований в основному для мешканців будинку № 2.
Начальнику ДКП "ЖЕК № 1" Богдану Хомину дано доручення провести збори із
мешканцями другого будинку про перенесення контейнерного майданчика на вул.
Міцкевича.
Влада має намір взятися також за ліквідацію стихійної торгівлі як безпосередньо
на вул. Весняній, так і на усій довжині пішохідної доріжки, що тягнеться від
міського ринку до пологового будинку. Прагнення влади знайти порозуміння із
підприємцями щодо підтримання чистоти та ліквідації ними ж створених стихійних
сміттєзвалищ у районі пологового, на висипах та поблизу магазину "Будівельні
матеріали" виявились безуспішними. Ніхто із підприємців не виявив бажання
прибирати за собою. На 14 травня призначено проведення Всеукраїнського
суботника. Якщо й цього дня позиція підприємців щодо наведення порядку не
зміниться, стихійну торгівлю на вул. Весняній ліквідують.
Окрім робочих питань, що стосувалися взаємодії окремих комунальних підприємств,
на нараді значну увагу приділено питанням благоустрою міського парку.
Газета "Нафтовик Борислава"
Настрій був хороший. Перші два уроки пролетіли майже непомітно. Десь на десятій
хвилині третього уроку мобілка просигналила, що прийшло SMS-повідомлення.
Продовжуючи урок, підходжу до мобілки і бачу, що то мій брат прислав
повідомлення. "Дочекаюсь перерви і прочитаю", - подумав я про себе, бо було
якось незручно робити паузу під час уроку заради читання SMS-ки. Але я відчув у
душі якесь незвичне зворушення, і бажання прочитати оту SMS-ку з кожною хвилиною
ставало все більш непереборним. Нарешті, терпець урвався і, скориставшись першою
ж можливістю, читаю текст: POMER PITSURA. Учні, помітивши, як я скам'янів,
переварюючи новину, замовкли, і у класі задзвеніла тиша. Пауза почала
затягуватися. Я прийшов до тями.
- Прошу мене вибачити, - звернувся я до класу якимось чужим голосом. - Мені
щойно прийшло повідомлення про смерть мого вчителя...
Решта уроків у цей день для мене закінчилися якось невиразно, і коли кабінет
залишив останній учень, один за одним з далекого минулого прилетіли спогади...
* * *
На календарі квітень 1975 року.
Точний рух диригента - і оркестр дружно... замовкає на середині такту.
- Йой, Влодку, Влодку, - звертається диригент до валторніста, гарного високого
юнака Володі Щипка, - як ти ми заграєш так завтра на конкурсі, то я на тобі оту
валторну вирівняю в пряму руру. - Дружній регіт вибухає з такою силою, що
здається, якби вікна не були розчинені ще до репетиції, - весна ж надворі! - то
вони б відчинилися від оцього нестримного сміху. Влодко червоніє, зніяковіло
посміхається, але нічого не поробиш - винен, бо замість гарного короткого соло
вийшло щось недоречно кумедне.
Симфонічний оркестр Бориславської дитячої музичної школи проводив генеральну
репетицію перед завтрашнім виступом на обласному конкурсі. Вже потім, коли
музиканти складали ноти та інструменти, керівник оркестру Григорій Іванович
Піцюра сказав одну зі своїх крилах фраз: "Якщо на генеральній репетиції усе йде,
як по маслу, значить, в концерті чекай неприємності". З цього слід було зробити
висновок такий: раз сьогодні не все вдалося бездоганно, значить, завтра на
конкурсі можна чекати на успіх. Я - недавній випускник цієї школи, студент
другого курсу Дрогобицького музичного училища, другий рік з дозволу і на
запрошення Григорія Івановича, намагаюся бути присутнім на репетиціях
симфонічного оркестру кожен раз, як тільки дозволяє розклад моїх занять.
Ще навчаючися у випускному класі музичної школи, я захопився симфонічною
інструментовкою і, на моє велике щастя, найавторитетніший у цій справі музикант
Борислава дав згоду займатися зі мною, тратячи для цього свій вільний час. Тяжко
словами описати наші практичні заняття. Та й дрібні подробиці стерлися під
нашаруванням десятиліть, що минули з того часу. Однак в пам'яті спливає
небагатослівна манера Григорія Івановича, його віртуозне вміння знайти влучне
слово, привести і продемонструвати на фортепіано потрібний приклад. Його фрази
було короткими, але несли куди більше змісту через свою конкретність та яскраву
образність. Бездоганно володіючи музичною термінологією, Григорій Іванович
частенько користувався і простими словами, час від часу доправляючи їх дотепними
"перчинками" з не завжди літературного лексикону.
- Якщо ти залишиш кларнетові оті штрихи, то він тобі прозвучить, як когут з
гикавкою, - сказав одного разу мені Григорій Іванович. Я потім йшов додому і
ледве стримував сміх, уявляючи когута, що злетів на паркан, приготувався
заспівати, аж тут на нього напала гикавка. Вже пізніше я попросив одного файного
кларнетиста виконати мелодію штрихами, забракованими Піцюрою. Хай мені не
повірять, але то дійсно був голос гикавого когута у повній його красі.
Іншим разом я приніс Піцюрі оркестровку свого вальсу. Дивно було те, що ті
місця, в точності яких я сумнівався, були оцінені вчителем на "добре", а одне
місце, яким я був найбільше задоволений, бо вважав його своєю вдалою знахідкою,
було розбите вщент такою фразою:
- Так тромбонам не пиши, бо прозвучать, ніби в калюжу перднуть. - Ну що тут
поробиш? На другий день в Дрогобицькому музучилищі йду в підвал, де знаходився
духовий відділ, лапаю трьох тромбоністів, даю їм свої ноти і прошу виконати
спочатку так, як хотів я, а потім так, як порадив Григорій Іванович. Чи варто
казати, що мій вчитель був абсолютно правий. Однак, коли тобі тільки 16 років і
ти хочеш чогось навчитися, сприймати на віру файні поради просто неможливо.
Хочеться ж переконатися, чи й насправді воно усе так! І тепер мені здається, що
Григорій Іванович своїми "гостроперченими" фразами навмисно підштовхував мене до
практичної перевірки отих теоретичних знань інструментовки, що він мені давав. І
на репетиції свого оркестру запросив, знаючи, що це мені принесе більше користі,
ніж занадто мудрий підручник.
Учні музичної школи, що відвідували репетиції симфонічного оркестру, свого
керівника і поважали, і побоювалися. Причиною поваги й остраху були влучні фрази
і точні зауваження, частіше за все перемішані з дотепним гумором. Але час від
часу на репетиціях оркестру "грізно гримів грім" - це коли хтось не виконав
домашнього завдання і не міг справитися зі своєю партією так, як було написано.
В цьому випадку високоемоційна душа Григорія Івановича не витримувала халтури, і
вся музична школа, а також значна частина міського парку, на краю якого тоді
знаходилася школа, здригалася від фраз, подібних до таких:
- Йой, ти, банєку-банєку! Чи в тебе в голові розум, чи січка?! Як ти граєш?!
Тобі ж намальовано фа-дієз, а ти ріжеш фа...
- Левку, а ну глянь, може в тебе ноти стоять горісраков? Нє? То грай, як має
бути!
- Петре, ти так будеш вдома своїм батькам пискувати. Ще раз так зробиш - дам ті
шпіца в сраку, залетиш під отой фортеп'ян і будеш там кукурікати!
Маестро Піцюра диригентською паличкою, а точніше древком від учнівського
пензлика, користувався в основному на концертах. А от на репетиціях роль
диригентської палички часто виконував довгий, приблизно 25-сантиметровий
мундштук з неодмінно запаленою цигаркою "Верховина".
Злітали роки. Я вже закінчив Дрогобицьке музучилище, сам почав вчителювати
спочатку в школі №5 міста Борислава, потім перейшов до старої школи №4, яка
розміщалась у чотирьох корпусах. Наші зустрічі з Григорієм Івановичем
відбувалися вже рідко. Моє тижневе навантаження вчителя музики було невеликим, і
директор школи Є.М.Луцик довантажив мене уроками праці. Цілий рік я панував над
столярною та слюсарною майстернями. А, пануючи, вирішив, користуючись
можливістю, освоїти різноманітні станки, що були встановлені у майстернях.
Одного разу після уроків, виконуючи завдання директора, я стругав на
фугувальному станку дошки. Робота йшла хутко, станок своїм гудінням заповнив усю
майстерню. Раптом я відчув на собі погляд. Повертаюся. На порозі столярної
майстерні стоїть Піцюра.. Я вимкнув станок, наступила тиша.
- Я вже хвилин п'ять за тобою спостерігаю. - Замість привітання сказав Григорій
Іванович. - Легко в тебе справа йде. Не боїшся пальці пошкодити?
Я попробував пояснити вчителю, що користуюся спеціальними пристосуваннями, що
ніколи не забуваю, що насамперед я - музикант, а вчителем праці став лише на
один рік і то з необхідності, бо ж скоро мають добудувати нову школу. На що
Григорій Іванович надзвичайно серйозно і навіть з деяким сумом сказав:
- Не твоє це. Не твоє...
Більш-менш регулярними наші зустрічі з Піцюрою стали після 1986 року, коли
відчинила свої двері новозбудована четверта школа. На той час Бориславська
музична школа знаходилася вже не на краю міського парку, а там, де є й зараз.
Шлях Григорія Івановича з музичної школи додому проходив якраз через подвір'я
четвертої школи, і він частенько заходив "на вогник" до мого кабінету музики на
першому поверсі. Заходив на п'ять хвилин, але наші розмови, як правило, тривали
і по годині, і більше. Частим нашим співрозмовником ставав бориславський поет
Богдан Драгуш. Ми багато говорили про музику та про її різноманітні форми, про
поезію, слухали різні, як казав Піцюра, "кавалки" з платівок та магнітофонних
записів, сідали за фортепіано, підкреслюючи свої думки "живим" виконанням. Що
цікаво: у нас з Піцюрою майже завжди було повне порозуміння, а якщо ми й
сперечалися, то з якогось незначного приводу. Мені приємно усвідомлювати, що
наша з ним взаємна повага з роками тільки росла. Я ріс, як музикант, неквапливо,
але впевнено йдучи до нових професійних висот. Григорій Іванович це бачив і
старався допомогти, як завжди влучно і конкретно, словом та порадою.
Одного разу ми з моїм другом дитинства Ярославом Гарматієм, який частенько бував
свідком наших з Піцюрою зустрічей і теж колись грав у симфонічному оркестрі,
вирішили привітати Григорія Івановича з черговим днем народження і запросили
його до четвертої школи. Григорій Іванович подякував за вітання і ствердно
відповів на наше запрошення. В зазначений день, точніше, вечір, ми з Славком
приготувалися як слід, щоб і розмова йшла гарно, і щоб, як то кажуть, не тільки
душі, а й шлунку було приємно.
Григорій Іванович прийшов, кинув погляд на накритий стіл, який мало не
прогинався від гарних закусок і того, що до тих закусок належиться.
- Ах, то ви, значить так мене зустрічаєте? - напівсерйозно вигукнув Піцюра.
- А
на маєте! - і гримнув на стіл дві плящини файного самогону. Де він його брав, я
не знаю, але зроблений отой самогон був якісно, на совість.
За неквапливою розмовою Григорій Іванович розповідав і про своє дитинство, і про
те, як пас корови, і про те, як мріяв стати весільним музикою, як поступив до
Дрогобицького музичного училища, як прийшов працювати до Бориславської музичної
школи, як пішов "до войска" і там організував ансамбль пісні і танцю. Про усі
перипетії свого життєвого шляху Григорій Іванович розповідав з гумором, яскраво
та дотепно. Ми раз у раз реготали від історій, що розповідав нам Піцюра. Але
враз настрій змінився, коли Григорій Іванович згадав, як весною 1968 року його
терміново серед ночі викликали до воєнкомату, і вже через декілька днів він з
такими ж солдатами був у Празі. Дорогою до столиці тодішньої Чехословаччини міг
загинути - снаряд вибухнув перед бампером "УАЗика", з шістьох чоловік, що в
ньому їхали, четверо загинули на місці, а Григорія Івановича навіть не зачепило
- Бог врятував.
Нам зі Славком було цікаво знати, що Григорій Іванович думає про того чи іншого
відомого в Бориславі музиканта. Ми про них мали свої думки, але нам кортіло
знати, що скаже сам Піцюра. Вже пізніше ми дивувалися Піцюриній делікатності.
Про декого Григорій Іванович висловлювався в схвальних тонах, про інших просто
мовчав, але ні про жодного музиканта не було сказано чогось зверхнього чи
поганого. А це так невластиво людям мистецтва, які в основному себе, коханих,
намагаються звеличити, а інших втоптати в бруд. Цей факт лише підкреслює
мудрість Піцюри, його велику душу справжнього музиканта.
У 1988 році я виїхав із Борислава і по цей час живу у Ярославській області в
Росії. З Піцюрою ми не бачилися 20 років. Останній раз ми зустрічалися 8
листопада 2008 року в нього вдома. В той рік я приїхав на весілля свого сина і,
користуючись можливістю, завітав до Григорія Івановича. Наша зустріч тривала
лише годину. Але то було година приємних спогадів про давно минулі події, сумних
роздумів про невеселе сьогодення і надія на краще в майбутньому.
Я не міг не відзначити про себе деякі зміни в манерах Григорія Івановича. Переді
мною сидів мудрий філософ. Він не скаржився на події останніх років: ні на те,
як в нього забрали його дітище - симфонічний оркестр і віддали випадковій
людині, ні на те, як тяжко живеться Бориславській школі мистецтв і культурі
взагалі. Проте очі Піцюри засвітилися знайомим блиском, коли він розповідав про
створений ним оркестр баяністів-акордеоністів та про плани створити оркестр
народних інструментів. Григорій Іванович розповів, що його не забувають колишні
учні - мої ровесники - валторніст Володимир Щипко, гобоїст Іван Кулиняк (він
називав ще з десяток прізвищ, але я їх не запам'ятав, бо це вже були випускники,
значно молодші за нас).
На закінчення нашої зустрічі Григорій Іванович дістав касету, вставив до
музичного центру і у кімнаті залунало його "Скерцо".
- Пам'ятаєш? - запитав Григорій Іванович. Ще б на пам'ятати! Я ж сам по пам'яті
зробив оркестровку цього твору Піцюри років 15 тому назад, коли лише починав
освоювати комп'ютерні музичні технології. Зробивши цю комп'ютерну оркестровку, я
вислав касету Григорію Івановичу.
- Непогана робота. - сказав Піцюра. - Так, напевно, можна оркеструвати будь-який
твір?
- Коли нема під рукою справжнього оркестру, то добре, коли є хоч такий, як ти
кажеш, віртуальний, - якось задумливо сказав Григорій Іванович. - Та, на жаль, я
в комп'ютерах ніц не розумію.
Ми попрощались, - як з'ясувалося, назавжди... Може, воно й занадто пафосно буде
сказано, але Григорія Івановича я ніколи не забував і не забуду, доки живу, бо
деякими його влучними мудрими фразами я користуюсь і донині. Летять роки,
пливуть десятиліття, але Піцюрина мудрість не старіє і не втрачає своєї
актуальності, бо це - мудрість справжнього Музиканта з великої літери.
Останнє фото - Зліва направо - Володимир Борков і Григорій Піцюра…
Володимир Борков
№19 » №20 » №21 » №22 » №23 »
№24 » №25 » №26
№45 (289)
9 травня 2011 р.
Новини Трускавця та регіону
День Матері у Трускавці
Обійшлося без провокацій
У Трускавці освячено мисливську капличку
Сцена за власні кошти мера
Байдужість до історії
В неділю, 8 травня, в приміщенні Народного дому Трускавця відбулася зустріч
представників "Зарваницької ініціативи" з мешканцями нашого міста. В її рамках
було продемонстровано фільм "Золотий вересень. Хроніки Галичини 1939 - 1941
рр.". На жаль, в перегляді фільму взяло участь тільки біля 30 небайдужих осіб,
які згодом поділилися також своїми враженнями від фільму та розповіли про своє
ставлення до цього нелегкого періоду нашої історії. Серед виступаючих
трускавчани - вчителька української мови та літератури СШ № 2 Зоряна Процишин та
дослідник-аматор Богдан Гуцило. Пані Зоряна, між іншим, розповіла, що фільм і
так показує тогочасні жахіття в дещо лагіднішій формі, ніж все було насправді -
правду про ті події вона знає із розповідей власної матері. А фільм показав, як
ставилися "визволителі" до української та польської інтелігенції, до всього
народу, який тоді замешкував Східну Галичину, яка після нападу Гітлера на Польщу
була віроломно захоплена Червоною Армією. Знущання, катування, забиті тюрми,
розстріли без суду та слідства, депортації, геноцид. Але багато хто чомусь
вважає, що це лише пусті слова і що про це не потрібно згадувати - чи не тому на
перегляд фільму прийшла така мізерна кількість трускавчан і то незважаючи на те,
що організатори запрошували всіх, обходячи будинки та вручаючи запрошення на
зустріч?
Звіт школи мистецтв
Вічний двигун
Бути добрим батьком…
"Непросто бути наймолодшим і одночасно батьком для всіх. Прикладом такого
батьківства для мене є постать Владики Юліана Вороновського". Так про правлячого
архієрея Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ сказав Глава Церкви, Верховний
Архиєпископ всіх греко-католиків в Україні та на поселеннях, Блаженнійший
Святослав Шевчук. Глава УГКЦ приїхав минулої суботи до Дрогобича, щоб особисто
привітати Владику Юліана із 75-літтям. Він - учень Владики, адже навчався у
Львівській духовній семінарії, коли Юліан Вороновський був її ректором. Про ті
далекі часи і про сьогодення Церкви, про історію єпархії та про сучасні
завдання, які стоять перед УГКЦ, говорилося на двох заходах, які проходили у
п'ятницю та суботу в приміщенні Дрогобицької духовної семінарії блаженних
Віталія, Северина та Якима. 6 травня було проведено презентацію книги "Нехай
буде воля Твоя" (про Владику Юліана Вороновського до його 75-ліття), а 7 травня
відбулася зустріч семінаристів та представників місцевих ЗМІ із Главою УГКЦ
Блаженнійшим Святославом. Отже, про все по порядку.
Маємо що показати, та не вміємо подати
газета "Каменярі"
Скоро фініш, а ще й не стартували
А генпідрядник уже був...
Чим не вдовольнив владу переможець тендеру?
Одна із збірних таки тренуватиметься в Дрогобичі
газета "Каменярі"
Виконком розглянув понад 20 питань
газета "Нафтовик Борислава"
Із нарад у міського голови Борислава
Пам'яті Григорія Піцюри
- Мабуть, все ж не будь-який, - відповів я. - Є багато технічних нюансів...
© 2008-2011 Незалежне видання "Трускавецький вісник". Всі права застережено.
Видається з 14 серпня 2008 року. Розповсюджується безкоштовно.
Засновник, головний редактор та відповідальний за випуск – Володимир Ключак.
Редакція публікує виключно ті матеріали, які збігаються з точкою зору редакційної команди.
Контакти: e-mail: anda_panda@ukr.net, моб.тел. 8 (097) 38-36-112
Публікація на порталі www.turportal.org.ua з дозволу Редакції.